Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— Я — бог війни! Ніхто не може мені наказувати! І мені не сняться всілякі там сни!

— А хіба хтось казав тут про сни? — поцікавився я.

— Давай-но краще повернемось до більш насущних справ, приятелю. — Арес був страшенно обурений, але намагався це приховати, набувши похмурого вигляду. — Отже, ти живий. Але я не можу дозволити, щоб ти повернув жезл на Олімп. Ти можеш наговорити зайвого цим тупоголовим кретинам. Тому мені доведеться тебе вбити. Вибач, нічого особистого.

Бог війни клацнув пальцями. Пісок розлетівся у нього під ногами, й з-під землі вистрибнув кабан ще більш потворний, аніж той, чия голова висіла над входом до будиночка номер сім у Таборі напівкровок. Звірюга відкидала ратицями пісок, люто дивлячись на мене крихітними очиськами, опустивши гострі, як бритва, ікла та очікуючи наказу вбити мене.

— Краще бийся зі мною сам, Аресе. — Я відступив до води.

Він розреготався, але в його реготі я раптом відчув певне занепокоєння.

— Ти маєш лише один талант — утікати. Утік від Химери. Утік із царства мертвих. Чогось тобі явно бракує.

— Невже злякався?

— Шмарклі підбери, пацане! — Темні окуляри бога війни стали потроху розтоплюватися від жару його очей. — Правило стверджує: жодного прямого втручання. Не вийде, хлопче. Ти не в моїй ваговій категорії.

— Тікай, Персі, — попередила Аннабет.

Величезний кабан кинувся на мене.

Утім, як уже було сказано, я був просто створений тікати від чудовиськ, яких посилають Аїд чи Арес, — від усіх.

Щойно вепр кинувся на мене, я відступив набік і зняв ковпачок із ручки. У моїх руках опинився Анаклузмос. Я різко змахнув ним. Відрубане праве ікло кабана впало мені до ніг, а сама тварина, втративши рівновагу, шубовснула в море.

— Хвиле! — гукнув я.

І тут невідь звідки в морі виникла гігантська хвиля, що обплутала вепра, ніби ковдрою. Істота заверещала з переляку. І щезла у морських глибинах.

Я обернувся до Ареса.

— То як, будеш битися? — спитав я. — Чи будеш далі випускати на мене своїх поросяток?

— Ну, дивись, хлопче. — Арес побагровів від люті. — Я міг би перетворити тебе…

— На таргана, — підказав я. — Або на черв’яка. Не сумніваюсь. Це врятувало б твою божественну шкуру від того, щоб її відшмагали, чи не так?

Над окулярами бога війни затанцювало полум’я.

— Ну, тримайся. Ти справді прагнеш того, щоб від тебе мокрого місця не залишилось?

— Якщо я програю, можеш перетворити мене на кого завгодно. Можеш узяти жезл. Якщо ж виграю, то шолом і жезл будуть мої, а тобі доведеться забиратися звідси.

Арес злобно посміхнувся.

Він зняв биту, яка лежала у нього на плечі.

— Якого тобі більше до вподоби отримати прочухана: в класичному стилі чи в сучасному?

Я вказав йому на свій меч.

— Чудово, небіжчику! Буде тобі класика.

Бейсбольна бита миттю перетворилась в руках Ареса на величезного дворучного меча. Ефес заміняв великий срібний череп, який тримав у зубах рубін.

— Персі. — Голос Аннабет тремтів. — Не треба. Він усе ж таки бог.

— Він боягуз, — відповів я їй.

Аннабет тяжко зітхнула.

— Одягни хоча б це. І хай щастить. — Вона зняла намисто з батьковою каблучкою і повісила його мені на шию. — Мир, — виголосила Аннабет. — Віднині Афіна й Посейдон разом.

Я відчув, що зашарівся, але спробував приховати це за посмішкою.

— Дякую.

— І це також візьми, — сказав Гровер. Він тицьнув мені розплющену жерстяну бляшанку, яку, мабуть, тягав у кишені тисячі миль. — Сатири за тебе.

— Гровере… Навіть не знаю, як тобі дякувати.

Він злегка поплескав мене по плечу. Я засунув бляшанку до задньої кишені.

— Ну що, попрощалися? — Арес посунув на мене, поли його чорного шкіряного плаща волочилися по піску, меч яскраво виблискував у променях призахідного сонця. — Я б’юсь уже цілу вічність, хлопче. Моя сила безмежна, і я не можу померти. То як?

«Комплекс неповноцінності», — подумав я, але промовчав.

Я стояв у воді, зайшовши в море по кісточки. І згадав, що колись Аннабет сказала у денверському ресторані: «Арес сильний. Утім, сила — це все, що він має. Навіть сила іноді змушена поступитися мудрості».

Бог війни завдав нищівного удару згори вниз, цілячи мені в голову, але мене вже не було на місці.

Тіло думало за мене. Вода, здавалося, виштовхувала мене, і я, ніби викинутий з катапульти, пролетів над Аресом, і, приземляючись, шмагонув його мечем. Але Арес виявився спритнішим. Він вивернувся й відбив удар, який мав би вразити його в спину.