Корнелія Функе - Чорнильне серце

Він обвів поглядом темну кімнату. Куди ж вона діла книжку? Біля ліжка стояла полакована червона скринька. Вогнерукий підняв покришку. Коли він нахилявся, Ґвінів ланцюжок тихенько брязнув.

У скриньці було повно книжок — чудових книжок. Вогнерукий дістав з-під плаща ліхтарика й присвітив.

— Ти диви! — промурмотів він. — Які ж ви красуні! Неначе шляхетні панії в розкішних шатах на княжому балу!

Мабуть, після того, як дитячі пальчики Меґі добряче пошарпали ці книжки, Чарівновустий оправив усіх їх у нові палітурки. Ну звісно, ось і його особистий знак: голова однорога. Цей знак красувався на кожній книжці, і кожна палітурка мала свій, окремий колір. Здавалося, в цій скриньці зібралися всі кольори веселки.

Книжка, яку шукав Вогнерукий, лежала на самому споді. Серед усіх отих ошатно вбраних красунь вона у своїй скромній, сріблясто-зеленій палітурці мала досить простенький вигляд — майже як жебрачка.

Те, що Чарівновустий убрав цю книжку в таку непоказну сукню, Вогнерукого не дуже й здивувало. Батько Меґі ненавидів «Чорнильне серце», мабуть, не менше, ніж Вогнерукий його любив. Він обережно дістав книжку. Відколи тримав її в руках востаннє, минуло вже майже дев’ять років. Тоді вона була ще в картонній палітурці й паперовій суперобкладинці, надірваній унизу.

Вогнерукий підвів голову. Дівчинка зітхнула й перекинулася на другий бік, повернувшись до нього сонним обличчям. Який нещасний вигляд вона мала! Напевно, їй снився поганий сон. Губи в неї тремтіли, а руки щосили стискали светра, так ніби вона шукала в чомусь — ні, в комусь — опору. Але в поганих снах людина здебільшого самотня, жахливо самотня… Вогнерукий пам’ятав багато поганих снів, і якоїсь миті він мало не простяг руку, щоб розбудити Меґі. І чому він такий м’якотілий дурень?!

Він обернувся до ліжка спиною. Очі не бачать — серце забуде. Потім розгорнув книжку — поквапно, поки не передумав. Дихати було важко. Перегорнув перші сторінки, прочитав кілька рядків, заходився гортати далі, далі… Та з кожною новою сторінкою його пальці затримувалися щораз довше, і раптом він різко згорнув книжку. Крізь щілини у віконницях до кімнати сочилося місячне сяйво. Вогнерукий гадки не мав, скільки простояв отак, блукаючи поглядом у лабіринті літер. Читати він і досі умів абияк…

— Боягуз! — стиха кинув він. — Ох, який же ти боягуз, Вогнерукий! — Він до болю закусив губу. — Ну ж бо! — шепотів далі. — Може, це останній твій шанс, йолопе! Як тільки Каприкорн одержить цю книжку, він запевне й не погляне в твій бік.

Потім розгорнув книжку вдруге, погортав до середини й знову згорнув, та так гучно, що Меґі уві сні здригнулася й сховала голову під ковдру. Вогнерукий нерухомо завмер біля ліжка, чекаючи, поки її дихання стане рівнішим, тоді глибоко зітхнув, нахилився над червоною скринькою й поклав «Чорнильне серце» назад, до решти книжок.

Він нечутно опустив покришку.

— Чи ти бачив? — прошепотів він, звертаючись до Ґвіна. — Я просто не годен набратися духу. Чи не краще тобі пошукати сміливішого господаря? Подумай.

Ґвін тихенько цявкнув у нього над вухом. Та якщо це була відповідь, то Вогнерукий її не зрозумів.

На хвилю він знову прислухався до спокійного віддиху Меґі, потому рушив навшпиньках до дверей.

— Та що ж це таке?! — пробурмотів він, опинившись у коридорі. — Хто мені скаже, чим це скінчиться?

Потім він піднявся до мансарди, де Елінор відвела йому комірчину, й ліг на вузеньке ліжко, навколо якого здіймалися гори коробок із книжками. Але до самого ранку він так і не заснув.

Наступного ранку після сніданку Елінор розгорнула на кухонному столі пом'яту карту шляхів.

— Отже, звідси триста кілометрів на південь, — промовила вона, кинувши недовірливий погляд у бік Вогнерукого. — Що ж, показуйте, де нам шукати батька Меґі.

Серце в Меґі закалатало, вона втупилася у Вогнерукого. Під очима в того залягли темні тіні, немовби минулої ночі він ні на хвилину не заснув. Вогнерукий нерішуче ступив до столу й почухав неголене підборіддя. Потім схилився над картою, довго, цілу вічність вивчав її й нарешті тицьнув у неї пальцем.