Дара Корній - Зворотний бік сутіні

— Іменням Сварожого кола вітаю тебе, Дівчино-Калино! Хай Творець дарує тобі світлі дні та зоряні ночі в достатку та благодаті, — із-за куща бузини почувся спокійний та трішки насмішкуватий голос.

За мить з’явився і власник того голосу. То був високий, худорлявий юнак. І хоча у свої п’ятнадцять Лада вже давно переросла усіх дівчат, і мама жартома говорила, що їй пора спинитися, бо нареченого не знайде, юнак був на голову від неї вищий.

Хлопець привітно всміхався. Небесно-блакитні очі, світле волосся, яке ледь торкалося рамен, робили його привабливим. Був вбраний у короткі, ледь нижче коліна штани, коротку світлу сорочку без жодних узорів, підперезану попружкою. За плечима хлопець тримав сагайдак зі стрілами, а в руках лук.

— І я вітаю тебе, юначе, — піднімаючи вгору руки, ледве видавила з себе. Підняла вгору руки, тоді опустила їх і легко вклонилася. Відчула, як кров заливає обличчя. Лада зашарілася.

Хлопець, звісно, зауважив її сором’язливість, але й далі чемно всміхався.

— Тобі подобаються мої квіти, Дівчино-Калино? Це матінка садила. Вона каже, що кожна людина в цьому світі мусить мати свою квітку. Того дня, коли народився я, розквітли вперше іриси, і маленькі краплі роси вмили їх личка. А твоя квітка — калина, чи не так?

Лада згадала, що в неї на голові вінок із калини. Звісно, легко було здогадатися. Хотіла відповісти йому різко, зазвичай так робила з хлопцями, а тут… Язик задерев’янів, наче приріс до піднебіння, серце скажено загупало, а тіло наливалося якоюсь відчайдушною млістю.

Тому вона лише кивнула.

— Мене звати Перун. А ти, напевно, Лада, донька нашого Хаоса, так?

Знову кивнула. Язик її вперто не слухав, як і думки в голові. Вони сплуталися в міцний вузол. Перун розумів це по-своєму.

— Бідна моя! Що ж це я, як телепень останній, стою та теревені розводжу… Ти ж, певно, геть осоловіла від пахощів матусиного квітника. Тут надто довго перебувати матуся не радить. Пахощі дурманять розум. А хочеш, я покажу тобі світ Оранти? Він прекрасний.

Вона хотіла, вона дуже хотіла…

Отак вони познайомилися. І відтоді донині він не просто переплутав усі її думки, не просто змусив серце битися в шаленому ритмі, — він став частиною її життя, ба більше — найважливішою його частиною.

Це не було перше кохання для неї. Кому, як не Ладі, про це знати? Це було єдине кохання — уперше і назавжди.

А для нього? Він перетворив її для себе на дуже гарного, вірного друга. ДРУГА. Від слова «друга». Не перша, а саме друга. Бо першу він таки шукав. Чи, може, й не шукав, однак вона сама знайшлася. Знайшлася, коли Лада продовжувала наївно сподіватися, що Перун рано чи пізно зрозуміє: кращої нареченої, аніж вона, йому не знайти. Розумна, красива, дотепна… Вона подобалася чоловікам. І ті, небезпідставно, звісно, вважали її неприступною гордячкою, зарозумілою вродливицею та неперевершеною чародійницею. Лишень для Перуна вона була Дівчиною-Калиною, добрим справжнім другом.

Ця «перша» чи «єдина», як потім називатиме її Перун, увірвалася в їхнє життя разом з війною. Жінка-воїн — справжня та безжальна. Та хіба личать жінці лискучі обладунки, меч у руці, стріли в крилах, відвага та безстрашність в очах? Чорне крило волосся, яке ніколи не знало запаху любистку чи рум’янку, а чомусь завжди пахло грозою; зелені очі, схожі на блискавки, які викрешував Перун своїми стрілами. А ще маленький зріст і самовпевненість у словах і вчинках. І коли битва між темними та світлими у світі неврів була майже вирішена на користь темних, раптово нізвідки з’явилася вона і зробила те, на що жоден із безсмертних не спромігся. Навіть вона, Лада, не зробила б цього заради нього. Ця зеленоока накрила бога своїми крилами, її сила прикрила його від проклять, легко відвела від світлих, які майже змирилися з поразкою і чекали погибелі, всі закляття прощені та непрощені.

Жінка-воїн, Жінка-Магура! І світло здолало морок. Він назвав її своєю, він назвав її Перуницею. Усі прославляли тоді цих двох — Перуна та Перуницю. Навіть Творець Сварог усміхався дажбожими ликами зі свого небесного ставу, благословляючи справжнє кохання, котре щойно народилося. Зв’язані навіки, серце одне на два тіла, душа одна на два єства, мудрість одна на двох.

Всі тоді і плакали, і всміхалися, бо перемогли, бо велика любов врятувала усіх. І Лада теж плакала, вмивалася чесно та не криючись сльозами. Тільки для неї то були сльози відчаю, горя та біди. Вона зрозуміла, що назавжди залишиться другом, залишиться другою для нього. Бо щойно жінка-воїн у лискучих обладунках, з обличчям у кіптяві забрала в неї те, чого не повернути. Ніколи й нізащо…