Дара Корній - Зворотний бік сутіні

— Дякую тобі, Боривітре, великий грішнику серед найбільших грішників. Ти врятував мою онуку — я відчуваю це. Я молитимуся за тебе, за твою душу і за те, щоб Велика Матір тебе простила…

І Боривітер відправився туди, де його вже чекали. Жриця Арата усміхнена, в сяйві світла сумно всміхалася йому, розкриваючи руки для обіймів:

— Синку мій, Боривітре! Нарешті ти знайшов дорогу додому.

— Мамо, я заблукав. Я так довго блукав. Прости мені, і ти, і сестричка. Я, я…

Світло забрало його слова. Сум та радість наповнювали всю його сутність.

— Тихо, тихо, синку. Слова тут зайві. Ти нарешті вибрався. Я так тебе довго чекала. Сестрички немає з нами. Вона тоді не загинула, Боривітре. Вона вижила. Вона стала безсмертною. Батько врятував її… Встиг…

— Хм, кажеш, що ім’я, котре дається нам при народженні, — це пута? Кажеш, ім’я вимагає прив’язаності? — Стрибог стояв перед стіною старого дрімучого лісу, морщив носа та кривився, наче йому щойно до пельки влили чогось кислого та недоброго.

Він звертався до чоловіка в сірому плащі з накинутим на голову каптуром. Той геть беземоційно обдивлявся місцевість довкола і наче не чув запитання Стрибога, бо провадив своє:

— Хм… Схоже, пастка дієва, Стрибоже! Ми з тобою молодці. Пташка та її соколик втрапили у пастку. Вчасно я підмінив перлину. Відчував, що то Птасі Мирослад її збирається подарувати. Ох, ми з тобою таки молодчаги!

Стрибог нервово сіпнувся. Завжди коротко стрижене світле волосся на голові відросло, і брудні від поту пасма час від часу спадали на очі. Чоловік сердито відкидав їх назад. Та вони не слухалися і знову затуляли йому світ. Сварга смерті на шиї перетворилася на клеймо. З кожним днем вона робилася все чорнішою та безжально пекла. Він відчував, як вона через шкіру вростає всередину тіла, в’їдається в плоть, от-от до душі добереться. Так, Сварга пекла, але це ніщо порівняно з тим болем, який завдала йому одна думка, що його, донедавна тільки його Птаха, належить тепер іншому чоловіку. І той, можливо, навіть саме зараз, лапає її своїми липкими пальцями, цілує очі, губи, перса…

— Ненавиджу, — вибухнув словами. — Я її знищу, і цього проклятущого звабника теж. Вони заслуговують смерті. Він і вона.

Опанував себе. Знову звернувся до чоловіка в сірому.

— Ну, і що далі, сірий чоловіче? Хм… Скажи, як мені тебе називати? Набридло щоразу окликувати: «Ей, чуєш», «Слухай, той» чи «Ану, ти». Як ви самі себе поміж собі подібними називаєте? Не нукаєте ж, чи нукаєте? Що на це просторікують ваші славнозвісні законники, оті, що кажуть про ідеал з вільними людьми та відсутністю будь-яких правил?

Стрибога відверто дратував сірий союзник. Так, сірий йому допомагає, але Стрибог на всі сто впевнений, що ціна, яку він платитиме «за послуги», стане непосильною. Та зараз до цього було байдуже. Він може й не дожити до часу розплати.

Сірий повернув голову в бік Стрибога, улесливо посміхнувся:

— Якщо це для тебе так важливо, то називай мене сірим братом. Ми один до одного лишень так звертаємося. — Сірий на мить замислився, тоді уважно глянув на Стрибога: — Невже тебе більше нічого наразі не цікавить? Химерний ти чоловік, Стрибоже! Там твоя дружина з «іншим» невідомо чим займається, а тобі в голові пустощі — як мене називати? Хм. А може, з’явилися сумніви? Ще є час, щоб відступитися. Знаєш, а сумніви колись тебе зжеруть, Стрибоже, і ти перестанеш бути богом! Залишиться тільки частка від цілого. Стриб, так? Дивно, бо тою часткою вона нарекла колись тебе. Нарекла і прирекла.

Стрибог знову нервово сіпнувся. Йому нестямно захотілося врізати сірому межи очі. Аж руки засвербіли. Врізати так, щоб мозок ручаєм витікав з-під сірого каптура, котрий ховав голову сірого чоловіка, та заслоняв тому очі. Він ледве стримувався. Сірий був останнім його спільником, точніше єдиним його союзником.

— Я розумію, чому ти мені допомагаєш. Ти отримуєш задоволення від споглядання того, як красиво та безжально помирає бог. Правда ж? Але не поспішай мене хоронити, сірий брате! Якщо й загину, то з музикою.

— О, ні! Я не поспішаю, любий мій Стрибоже! У мене на тебе великі плани. Пригадуєш, я тобі казав: здолаєш ненависть у серці — віднайдеш себе.

Стрибог скривився:

— Та пригадую. А ненависть я здолаю тоді, коли не стане джерела тої ненависті, мій мудрий сірий друже. І ще одні слова твої добре запам’ятав: «Кохання — це зло, це слабкість та дурість, яка рано чи пізно тебе знищує». Позбудуся зла — вилікуюся.