— Ти себе добре бачиш, синку?
Він кивнув.
— Добре, — сказав Посолонь. — А тепер напророкуй щось, але вголос. Гаразд?
— Вголос? — перепитав для годиться. Учитель кивнув. Набрав у груди повітря. І несподівано зовсім без напруження і без видива заговорив. Цього разу слова самі прийшли до нього.
— Син темного бога покохає світлу зі світу Чотирьох Сонць. Ця любов знищить Храм Чорнобогів. І тільки добра воля, сила духу та кохання двох колись смертних зможуть усе виправити.
— Ого! — Посолонь не втримався від вигуку. І згодом додав: — А тепер глянь на себе в дзеркало. Як тобі здається, чи ти змінився?
Вдивлявся в своє відображення. Навіть провів по щоці рукою. Такий, яким був.
— Добре, а тепер, Майю, ти поглянь на Оракула. Він змінився, як гадаєш?
Майя уважно вивчала обличчя коханого. Торкнулася пальцями чола і завмерла. Відсахнула руку.
— Маленька зморшка на чолі, нова, Учителю, — прожебоніла Майя.
Він кинувся до дзеркала. Вивчав там себе та нічогісінько не бачив.
— Ти нічого й не побачиш. Це бачать тільки живі очі. Твої ж мертві, а твій внутрішній зір не дає тобі можливості реально це осягнути. Кожне нове пророцтво — то зморшка на твоєму обличчі. Спочатку ти їх не бачитимеш і не відчуватимеш, згодом вони почнуть боліти. Але той біль буде скоріше фантомним, набігатиме час від часу, наче припливи у морі, і відпускатиме.
— Нічогеньке позначення, Учителю. Але чому я? Це ж наче від народження має бути вроджена сліпота? Як у попереднього Оракула!
— Так, твій попередник народився сліпим і знав про своє призначення ще до того, як отримав Перемінника. Але буває по-різному. Твоє призначення вибрало свій особливий шлях. Мусиш вдячно прийняти його.
— Прийняти? Хіба я просив? Я не поїду в цей клятий світ. Нізащо, — лютився новоспечений Оракул. — Ліпше смерть, аніж померти від нудьги чи від спотвореності обличчя у світі Загублених.
Щойно Учитель хотів сказати учню, що той не почуватиметься там самотнім, бо лишень учують у Всесвіті, що з’явився новий Оракул, як потягнеться вервечка паломників до нового Месії, та не встиг. Його випередила Майя, ніжна та добра Майя:
— Я поїду з тобою, любий. І нехай це край землі, байдуже. Там будеш ти, і той край мені видаватиметься раєм.
Перун підійшов до неї упритиск. Біле полотно сорочки так пасувало до його тепер білого волосся. Навіть богів час не жалує. Русяві кучері бога він красиво посріблив. Вдивлялася уважно в обличчя чоловіка. Зморшки довкола очей, чоло пооране часом. І тільки очі — живі, молоді, досі юні й палкі. Дотепер щось всередині надломлюється, коли надто довго дивитися в них. Змусила себе відвести від Перуна погляд. Задерла голову, знову дивилася в небо. Ох, Свароже-батько! І там теж його очі…
Не було між ними тої дурнуватої жаги, як у неї зі Стрибогом. Не вибухало, не горіло, не пашіло. Ревнощі не рвали душу на шматки ніколи, бо жодних, навіть найменших, приводів не існувало. А хіба могло бути по-іншому? Він — то її серце. А вона — його душа. Він часто це повторював. І вона йому вірила. Бо це не потребувало доведення. Заплющила очі. Відчула, як вода їх заливає. Знову? Ну скільки можна, безсмертна жінко, так себе мучити? Останнім часом ти надто часто плачеш. Надто багато втрат, знахідок, відкриттів. І серце твоє — хай і сильне, хай і навчилося мислити правильними істинами, — таки не камінь.
Вдихнула на повні груди. Духмяніло лісом, духмяніло росою, духмяніло силою і грозовим небом. Духмяніло ним. І враз несамовито захотілося знову відчути себе впевненою, захищеною, коли всі рішення самі по собі падали в голову, і не треба було їх вигадувати, вирішуючи, чи правильно, чи ні. І вона нікого не боялася, нічого не боялася. Бо він поруч, завжди поруч — мужній, сильний, великий, могутній, і він не дасть їй упасти.
Але тоді чому?
…
— Чому ти одружився з іншою, не дочекався мене? А коли я народилася і стала безсмертною, чому ти не шукав мене? Чому не забрав до себе? Чому? Якщо я така важлива для тебе, Перуне, чому досі тебе не було поруч?
Це запитувала не Птаха. Це запитувала ображена, розгублена, слабка жінка, яка жила всередині Птахи завжди. Просто була настільки маленькою та кволою, що їй і на думку не спадало нехай інколи бодай думати, не те що подавати голос та пашталякати про власну слабкодухість. А тут і тепер це кволе незграбне створіння враз сп’ялося на ноги і навіть заговорило.
Перун узяв Птаху за руку, посадив на повалений вітром ясен, примостився навпроти неї біля ніг. Дивився в очі, хоча вона свої від нього ховала. Вона боялася. Ні-ні, не його очей. Вона боялася себе. Боялася, що не зможе зрозуміти того, що він казатиме, і зробить необачно те, за чим потім жалкуватиме. Тож втупилася поглядом у свої руки, сплетені на колінах. Відчуваючи, як ніжно та залюблено пестять її обличчя його очі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу