Генрі Олді - Обитель героїв

Готель категорично не вписується в пейзаж.

Він чорно-білий.

Ліхтарі при вході: зліва — чорний, зі змією, що обвилася навколо стовпа, справа — білий, увінчаний оптимістичним голубом. Стулки вхідних дверей: права пофарбована свинцевим білилом, ліва — казенною тушшю, що йде на звіти й рапорти. Ліва частина будинку, від віконець цокольного поверху до черепиці на даху — кольору розплавленої, киплячої смоли; права, від входу в льох-льодовик, де зберігається їстівне, до комина — снігова цілина, незаймана, не порушена навіть пташиними слідами. І ліплення на стінах: голуби, горностаї, агнці, єдинороги й зебри-альбіноси мігрували на схід, зате захід міцно окупували аспіди, ворони, зембійські пантери й чупакабри, що ссуть кров з домашньої птиці.

Крилося в цій двобарвності щось неприємне, викликаючи відразу.

Конрад спробував згадати плітки чи чутки, пов’язані з «Притулком героїв», і врешті-решт залишився ні з чим: пам’ять відмовляла. Якась дурня, ігри золотої великосвітської молоді… ні, не ігри, а справляння рідкісного обряду, цікавого тільки вузькому колу втаємничених… Прокляття! Гаразд, згадаємо. Або подамо запит до архіву Приказу, там знайдеться будь-яка інформація — про останній приступ мігрені у Вічного Мандрівця, про місячну затримку в Нижньої Мами…

— Здравія желаєм, пане обер-квізиторе!

Ага, примітили. У кого тут око найзіркіше? — ну звісно, в прибитого каштаном. Поспішає назустріч, квапиться, спотикається від запопадливості. Он сокирка мало не випала з-за пояса. Даремно, звичайно: працівники Всевидющого Приказу будь-яких чинів і звань повинні бути статечними й вселяти повагу, нехай і в присутності безпосереднього начальства.

Спішившись, барон кинув повід лікторові, що підбіг, кивком відповів на вітання й рушив до готелю. Позаду цокали копита коня й тупотіли чоботи здорованя. Сам ліктор мовчав, очікуючи запитань. Напевно, знав барона в обличчя й пам'ятав, що той не любить базік.

А ще Конрад фон Шмуц не любив людей, вищих за нього. На жаль, таких виходила безсумнівна, огидна більшість. Тому обер-квізитор носив взуття на високих підборах і часто піддавався мізантропії.

— Що сталося? — не обертаючись, поцікавився барон.

— Насмілюся доповісти, ваша світлосте, побоїще. Бойовисько з ускладнюючими обставинами.

— Коли?

— За всіма ознаками, опівночі. Шестеро постояльців згинуло. У Білій залі розгром. З боку Четвертого тупика — сліди збройного опору.

— Опору? Кого й кому?

— Не могу знать! Думаю, постояльців цим… лиходіям, що побажали залишитися невідомими!

— Тіла загиблих? Поранені?

— Відсутні, ваша світлосте! Або вивезені, або того… магічним шляхом!

— Сусідів опитали?

— Тут сусідів — кіт наплакав. Які є, тих опитали, із старанністю…

— Ну?

— Не бачили, не чули. Замкнулися вночі на всі замки й тремтіли зі страху. Я запитую: чого, мовляв, тремтіли, якщо не бачили й не чули? — знизують плечима. Ми, кажуть, завжди тремтимо. Хоч є чого, хоч нема.

— Викид мани зафіксований? Рівень?

— Не могу знать! Нам наказали до вашої появи не доповідати про подію в Тихий Трибунал!

Знявши трикутного форменого капелюха, Конрад за косу підняв перуку й обережно почухав потилицю. Прокуратор Вільгельм, досвідчений інтриган і хитра бестія, випадкових наказів не віддає. Про конфронтацію між квізиторами Всевидющого Приказу й вігілами Тихого Трибуналу в Реттії знав кожен шмаркач, що торгує пиріжками. Обидві служби потай думали, що чудово впораються зі справами будь-якого профілю; особливо якщо Його Величність Едвард II розформує конкурентів за непотрібністю, перевівши частину звільнених ледарів у безумовне підпорядкування службі, що залишиться. Про всяк випадок, як тимчасових консультантів і хлопчиків на побігеньках.

Розумом барон не поділяв таких оманливих уявлень.

Але ж серцю не накажеш?!

Тим часом вони підійшли до входу в готель. Назустріч, нюхом учувши високе начальство, вилетів хазяїн «Притулку героїв»: вузькоплечий носатий коротун із куценькою борідкою, схожий на чорного вельштер’єра. Барон відчув розчарування: він потай очікував побачити блазня в чорно-білому трико. А побачив скандального бюргера, що зазнав непередбачених збитків, готового звинуватити власті у всіх смертних гріхах.

За хазяїном тягся приватний стряпчий з пером і папером у руках.

— Скандал! Неподобство! — хазяїн нервувався, бризкав слиною. Щоки його вкрилися червоними прожилками, кінчик носа також почервонів, видаючи згубну пристрасть до елю й бальзаму «Спотикач». — Пане офіцер, я чесний власник готелю! Я почесний член Гільдії Готельєрів! Це підступи заздрісників! Прагнуть спаплюжити! Відбити клієнтів! Розорити! Я вимагаю відшкодування зі скарбниці й частку від майна впійманих зловмисників…