Генрі Олді - Обитель героїв

— Германе, пора! Я готовий!

— Ти завжди готовий, Джеймсе. Не поспішай, настане і твій час…

Молодший нащадок древнього, хоча й зубожілого роду, геніальний боєць, найкращий учень маестро Франтішка Челліні — Джеймс Рівердейл вписувався в загін, як віртуоз-скрипаль у камерний оркестр. Саме на таких людях і тримається Рівновага. Із Джеймсом стратег близько зійшовся ще під час вступних випробувань і тепер несказанно радів блискучому союзникові. Радість — це добре. Радість — запорука перемоги. «Бо радість надихає на подвиги, додає сили та відваги, ведучи прямісінько до катастрофи задумів Чорного Аспіда», — сказано в Заповіті.

Джеймс перехопив погляд Германа — легко, заввиграшки, як перехоплював чужий клинок на випаді — й відкинувши з чола русяве волосся, підморгнув другові. Годі, мовляв, хвилюватися, ми приречені на успіх! Якби успіх задуманої авантюри залежав тільки від Рівердейла, командор був би спокійніший за надгробну плиту… Сьорбнувши ще раз вина, Герман дорікнув собі за недоречне порівняння; і знову дорікнув — за кумедну забобонність. Але ж не даремно спливло, не випадково. Свою місію стратега він на першому етапі виконав із честю; тепер черга за тактиками — Джеймсом і Кристофером, воїном і магом.

— Про що задумався, красивий?

Грайливе контральто, сповнене м’яких обертонів, з ледь помітною хрипинкою на денці. Від голосу Агнешки командора пробирав солодкий трепет, і перед цією слабістю пасував навіть «золотий» диплом магістра з відзнакою.

Стидовисько.

На мить увійшовши в смисло-транс, Герман повернув душі спокій і обернувся до Агнешки. Виявив, що красуня-перевертень, нітрохи не бентежачись, сидить на колінах у Санчеса, а злодій обіймає її за стан. Спокій миттю вивітрився, а сам стратег безнадійно почервонів. Ні, він не хлопчисько, він доросла людина і все чудово розуміє — любов, пристрасть, нарешті, банальне кокетування! — але ж існують якісь межі пристойності!

— Я думаю про нашу спільну справу. І всім би радив зібратися з думками.

— Навіщо наперед загадувати? — щиро здивувалася Агнешка, намотуючи на палець білявий локон. — Я, либонь, серед вас одна дівка незаміжня, мені й ворожити: на судженого-рядженого, на подарунок-посаг. От як почнеться веремія, отут уже мені краще ґав не ловити, берегти честь замолоду. Ти головний, твій і клопіт — заздалегідь розраховувати-прикидати.

І з несподіваною теплотою посміхнулася Германові:

— Не бійся, командоре, не схибимо. Вчуємо, виманимо й горло вирвемо. По-нашому, по-дівочому.

Посмішкою у відповідь Герман подякував дівчині за добре слово. Зараз кожне підбадьорливе слово на вагу золота. Адже це перша справжня кампанія стратега. Він за будь-яку ціну зобов’язаний домогтися успіху! І не тільки тому, що квестори довірили йому свої життя. Є дещо незрівнянно значиміше! Чотирирічний цикл добіг кінця, і тепер від них залежить: чи впаде Цитадель, чи прийде кінець тиранії Чорного Аспіда? О, у мріях Герман уже бачив, як, немов зачаровані, біліють вугільно-чорні стіни Цитаделі, як злітає над вежею переможний прапор Ранкової Зорі, а вранішнє сонце щедро золотить прапор переможців і крізь знівечену, обпалену, розтріскану землю пробивається перша зелена парость.

Ось мета, гідна дворянина й патріота!

І нехай сміються циніки, тицяють пальцями дурні, глузують обивателі, проклинаючи «мзду на рівновагу» і прагнучи позбутися безглуздих, за їхніми куцими мірками, витрат — не їм, нудним і гідним жалю, судилися високе життя й велика честь!

— Тривога, пані та панове… Овал Небес! До бою!

Кристофер не змінив пози, залишився біля вікна. Але руки некроманта ожили, зарухалися в таємничих пасах, а плечі під хламидою поширшали, здійнялись горбами м’язів, рідко властивими магам його профілю, що не визнають «Нихонової школи». Некрот ще тільки почав говорити, а Агнешка вже вислизнула з обіймів злодія і тепер виверталася із сукні; а здавалося — із самої себе. Як блискавичний Джеймс опинився біля дверей з рапірою та дволезною дагою в руках, командор не встежив.