Дара Корній - Зворотний бік світів

Третя причина — це сам Остап.

Мирослад розумів, що, якщо не відпустить онука на пошуки Мальви, той просто втече. Тож обряд ініціації почали негайно.

Три місяці без зброї, без їжі, без вогню в дрімучому лісі. Остап колись мріяв уповні насолодитися умиротворенням лісу, спокоєм дерев та трав. «Для того щоб почути себе, повинні настати дні, які мовчать», — якось сказав Учитель Мирослад. Як він про такі дні мріяв! І на тобі — маєш.

Зараз Остап сидить на високому пагорбі, стежачи за андрофагами, які думають, що добре замаскувалися, і в малиннику піджидають свою жертву. Жертвою є Остап. Андрофаги наче показилися. На нього оголосили полювання. Чують його здаля. Він уже місяць бігає від них, стараючись не вбивати без потреби. Але цього разу вирішив їх налякати. Дати бій. Він погано спить, погано їсть. Ще трохи — і він не витримає. Ані багаття запалити та пообідати чимсь ситним, ані принаймні напою з лісових трав заварити, доводиться перебиватися яйцями із кинутих пташиних гнізд, горіхами та ягодами. Тьху ти… Думав, що ще трохи поводить їх лісом, утомляться, знайдуть нову жертву і відстануть. Не відстають. Ну що ж, голуб’ята, напросилися. Остап хитро посміхається сам до себе. Андрофаги й не здогадуються, що на них чекає.

Це вміння Остап називає даром Неври. На початку навчання для того, щоб поєднатися з душею тварини, він мав відсторонитися від довколишніх звуків, зануритися в себе, перебувати в спокої, щоб ніхто не відволікав та не чіпав. Це вдалося зробити з першого разу. Та Остап інтуїтивно відчув, що цей талант він може розвивати далі. І з кожною спробою йому вдавалося все більше й більше. І тепер він легко міг керувати свідомістю відразу кількох тварин, а водночас ще й стежити за супротивником власним розумом.

Андрофаги добре вміють маскуватися. Можуть залишатися нерухомими не одну добу. Ставати корою дерева, мохом на зрубі, гнилим листям у дуплі. Та не цього разу. Бо голодні сірі вовки бачать не очима, вони чують теплу кров, яка тече жилами їжі, чують запах плоті, смачної, солодкої. І вовки нападають з трьох боків, угризаючись жертві в горлянку. В андрофага нема жодного шансу на порятунок. Бо вовк, перекусивши горло жертві, не стане поїдати її. Якась невидима сила та жага кидає його в бік андрофага, який утікає… Крик розпачу, болю, жаху впереміш із тваринними злючими завиваннями шматують тишу лісу… Остап має це припинити, але він не може. Поки останній з андрофагів, що сиділи в засідці, полюючи на нього, не впаде мертвим. Він зараз теж вовк, небезпечний і жорстокий, з оголеними інстинктами. І тому, нехай на мить, та все ж випереджає супротивника, який підкрався ззаду і збирається поцілити в нього стрілою. Стріла пролітає за міліметр від голови. Остап ховається за поваленим дубом.

— Гаразд, — чується знайома людська мова. — Цього разу ти виграв. Відклич своїх псів! І я обіцяю, що той час, який тобі відведено в лісі на ініціацію, мине спокійно. Жоден з племені андрофагів тебе не зачепить. Чуєш, Остапе?

— Дуже, ти? — Остап поволі висовується зі сховку, усе ще уважно слідкуючи за руками суперника.

Якби він випадково набрів на Дужа десь посеред лісу, точно прийняв би за андрофага. Правда, трохи дивного. Андрофаги зазвичай мають густий волосяний покрив по всьому тілу, навіть кисті рук та ступні ніг у них волохаті. Остап спочатку думав, що це в них такий одяг, зі шкур тварин. А коли придивився, то здивуванню не було меж. Довге розпатлане, немите й нечесане волосся, грубі риси обличчя, низький лоб, маленькі чорні очі і волохатість. Звісно, на Дужі шерсть не виросла. Він просто був загорнутий у шкури вбитих ведмедів та вовків. Волосся на голові мав довге, однак чисто вимите й акуратно перев’язане якимсь шнурком. У лівій руці новоспечений андрофаг тримав лука, у правій — довгу палицю з людським черепом нагорі.

Дуж спокійно оглядав Остапа. Нападати він не збирався. Та Остап не дуже вірив у благі наміри чоловіка. Щойно він зрозумів для себе дуже важливу річ. Як він раніше не здогадався?

— Це все ти, Дуже. У цих диких довбнів мізків не вистачило б. Точно. Це ти очолив полювання на мене. І місяць мене лісом ганяєш. Тепер просиш мене припинити? Називаєш вовків собаками… Підкрадаєшся підступно ззаду і просиш тобі вірити?

Остап подумки прикликав одного із сіроманців. Той покинув шматувати здобич, підбіг до хлопця, вищирився на Дужа. З ікл на землю скрапувала кров, вовк люто загарчав. Він чекав наказу.

— Я не збирався чіпати твоїх підданих, Дуже. Я просто хотів пройти свої іспити і забратися зі світу неврів туди, де я потрібніший. Тепер навіть не знаю, як бути. Ти геть збожеволів. Ти забув, хто править цим світом? Ні, це не андрофагти і це не неври. Це вони, — і Остап тицьнув пальцем у бік вовка. — Вони були тут, коли ще людей на цій землі не було. І вони дозволили людям стати частиною їхнього світу. Учитель Мирослад називає андрофагів санітарами лісу, неврів — його квітами. І все було гаразд, рівновага тут утримувалася, аж поки не з’явився ти. Капкани на вовків — твоїх рук справа, чи не так? Тепер я розумію, чому останнім часом так багато начебто випадково зниклих серед неврів. Пішов на болото — і не повернувся, пішла з дітьми по гриби — і зникла, пішов рибалити — і пропав.