Дара Корній - Зворотний бік світів

Представляли чільника уряду. На мить відволіклася, бо телефон гучно завібрував, прийшла есемеска. Та не встигла її відкрити, бо прем’єр-міністр заговорив досить знайомим голосом.

Підвела на екран очі. З нього на неї дивився… Стрибог. Її батько…

Закліпала очима, протерла їх. Картинка не змінилася, там і справді був її батько і… Серед міністрів нового кабінету жодного сірого — лишень темні та світлі. Що відбувається?

Новий прем’єр говорив коротко, чітко, лаконічно. Говорив так, що дуже хотілося йому вірити. Потім була прес-конференція. Журналісти розпитували Стрибога про все на світі. Ніхто не знав досі такого політика, звідки він узявся? Той загадково посміхався і відповідав професійно та коректно, згладжуючи гострі кути.

Один із журналістів запитав його, чи не боїться він, що йому таки доведеться плисти за течією, бо хіба в цій державі по-іншому можна.

— Тільки мертва риба завжди пливе за течією, чи не так? А ми ж з вами не мертві, ми живі і не риба. У нас є вибір. Навіть більше, у нас є вибір лізти у воду чи ні, плисти чи не плисти. Усе на землі та й у Всесвіті має своє призначення. Хворобі можна запобігти, але коли вже пізно і ти її підхопив, знай, що обов’язково є ліки, котрі тебе зцілять, якщо не припиниш боротися. Так, наше суспільство хворе, але це не вирок. Будемо шукати ліки. Як? Кожна людина має своє призначення. Лікар лікує, учитель навчає, будівельник будує. Але якщо ти свинопас, то що ти забув у Міністерстві культури? Чи якщо ти прекрасний пасічник, то для чого тобі посада банкіра? Коли ж ти неперевершений кондитер, то не йди в президенти, будь ласка, не псуй ані собі, ані рідним карми.

— Оба-на… — тільки й вичавила із себе Мальва. Вона вже не слухала. Схоже, її батько дуже помудрішав після останньої зустрічі. Зрештою, у цей час він ще був на боці світлих і сильно кохав Птаху, не знаючи про доньку. Автоматично відкрила есемеску, прочитала: «Дякую, Мальво. Птаха». Глипнула на номер відправника: надіслано з «приватного» номера.

Сиділа, пришпилена до крісла. Не знала, що робити: плакати чи радіти. Тепер знала, що її листа не просто прочитали. Їй повірили. Чому ж досі ніхто з нею не сконтактується? Невже школа Храму Сонця чи школа Учителя Мора не потребують нових учнів? Образливо навіть. То її просто використали? Перемикала канали, час від часу наштовхуючись у новинах інших держав на знайомі привітні обличчя, констатуючи те, що сірості у світі Єдиного Бога поменшало.

До ранку не могла заснути. Що далі? Як далі? Ранковий дзвінок будильника перервав її роздуми.

Від сьогодні починалися заняття в універі. І хоч звично дисципліновано збиралася, та була геть розгублена і тому трохи спізнювалася на першу пару. На щастя, пара була потокова. І вона не одна спізнювалася. Гурт із п’ятьох студентів несміливо постукав у двері та, почувши м’яке жіноче «так, заходьте», увіпхався в аудиторію. Викладачка в діловому білому костюмі акуратним почерком виводила на дошці тему вступної лекції. Жінка не перестала писати і не повернула голови, лишень змахнула рукою, даючи зрозуміти, що ті, хто спізнився, мають тихенько всістися на вільні місця.

Мальва байдуже ковзнула по постаті в білому та пішла шукати для себе вільного місця. Аудиторія майже вся заповнена. Вмостилася на передостанньому ряді, скраєчку. Мовчки витягла зошит, ручку. Втупилася в дошку. Раптом хтось ззаду обережно торкнув її за плече. Напевне, якась роззява! І зараз почне просити аркуш паперу чи запасну ручку. Повернулася і…

Обімліла. До неї щасливо посміхалися очі Остапа:

— Привіт! А некрасиво запізнюватися в перший день.

Мальва усміхнулася. Серце щасливою пташкою затріпотіло всередині.

— Привіт! Я тебе так довго чекала! — прошепотіла у відповідь і ледве не розплакалася.

Вони поговорять потім, після пари. І Остап їй усе-усе розповість. Обов’язково. А зараз… Вона відкриє зошит і запише тему вступної лекції, тільки нехай викладачка відійде вбік.

Жінка в білому костюмі поставила в кінці теми крапку, розвернулася… Очі Мальви і жінки зустрілися. Зелені, вдумливі, мудрі… Вона впізнала б ті очі серед мільйонів. Легкий усміх на устах. Здавалося, зараз вона промовить звичне: «Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертна!» — і підніме руки. Та натомість жінка вголос промовила:

— Цицерон казав: «Історія — це свідок часу, учителька життя. Не знати історії — означає завжди бути дитиною». Тому…

Мальва повернулася до Остапа, з німим запитанням в очах. Він весело їй підморгнув та прошепотів: