Дафна дю Мор'є - Монте Веріта

— Знаю, — лагідно сказав я, — але все ще буде гаразд. Вона повернеться. Ти її напевне повернеш.

Він похитав головою. Ніколи ще я не бачив такого відчаю і такої цілковитої певності.

— О ні, — відповів він, — вона не повернеться. Я дуже добре її знаю. Вона знайшла те, чого шукала.

Жаль було дивитися, як він повністю поглинутий тим, що трапилося. Віктор, зазвичай такий сильний, такий урівноважений.

— Хто він? — спитав я. — Де вона зустрілася з тим іншим?

Віктор спантеличено глянув на мене.

— Про що ти? — сказав він. — Нікого вона не зустріла. Це геть інше. Якби так, це було б легко.

Він замовк, розводячи руки в безнадійному жесті. І раптом зламався знову, але цього разу не через слабкість, а щось страшніше — через лють, безсилий даремний гнів людини, яка бореться з чимось сильнішим від себе.

— Її забрала гора, — сказав він, — ця Богом проклята гора, Монте Веріта. Там якась секта, закритий орден, вони там замкнулися на все життя, — на тій горі. Мені й уві сні не снилося, що таке можливо. Я не знав. І вона там. На цій проклятій горі. На Монте Веріта.

Я просидів у нього в санаторії весь день і, слово за словом, він виклав мені всю історію.

Віктор сказав, що сама подорож була приємною і без ускладнень. Врешті вони дісталися запланованого місця, звідки мали дослідити околиці Монте Веріта, — і тут зіткнулися з труднощами. Край був Вікторові незнайомий, люди видавалися похмурими й недружелюбними, як він розповідав, зовсім не такими як ті, що колись так привітно нас зустрічали. Розмовляли незрозумілою говіркою-патуа і видавалися тупуватими.

— Принаймні мене це вразило, — казав він. — Вони були дуже грубими і примітивними, наче вийшли з минулого століття. Ти ж знаєш, коли ми піднімалися разом, люди не могли настаратися, щоб допомогти нам, і ми завжди легко знаходили провідників. Ну, а тут вийшло інакше. Коли ми з Анною спробували дізнатися, як краще підійти до Монте Веріта, вони нічого нам не відповіли. Лише по-дурному дивилися і знизували плечима. Якийсь чолов’яга сказав нам, що провідників у них немає, а гора дика й недосліджена.

Віктор замовк і з тим самим відчаєм глянув на мене.

— Бачиш, — продовжив він, — отут я й зробив помилку. Я мав би зрозуміти, що наша експедиція провалилася, — у всякому разі, саме сюди, — та запропонувати Анні повернутися назад і знайти щось інше, ближче до цивілізації, з послужливішими людьми і знайомішим краєм. Але ж знаєш, як це буває. В горах тебе охоплює така завзятість, що всяка перепона лише підстьобує.

— Та й сама Монте Веріта. — він затнувся, дивлячись перед себе. Наче знову подумки оглядав її. — Ти ж знаєш, я ніколи не вмів робити ліричні описи. У наших прекрасних сходженнях я завше був практиком, а ти — поетом. Істинна краса, ніколи я не бачив нічого схожого на Монте Веріта. Ми з тобою вилазили на куди вищі вершини, — і куди небезпечніші. Але ця була якоюсь… найчистішою.

Помовчавши кілька хвилин, він вів далі.

— Я спитав Анну: «Що робимо?» І вона, не вагаючись, відповіла: «Мусимо йти далі». Я не сперечався, бо чудово знав, що вона цього хоче. Місцевість причарувала нас обох.

Вони покинули долину й почали підйом.

— День був чудовим, — казав Віктор, — вітерець ледь повівав, у небі ні хмаринки. Сонце припікало, ти ж знаєш, як це буває, але повітря було чистим і холодним. Я підсміювався з Анни, згадуючи наше сходження на Сновдон, і змусив її пообіцяти, що цього разу вона мене не покине. Вона мала на собі відкриту сорочку і коротку спідницю-кілт, волосся розпущене. Виглядала… просто прекрасно.

Доки він говорив, — повільно, незворушно, — я було вирішив, що трапився звичайний нещасний випадок, що його вражений трагедією мозок опирався усвідомленню Анниної смерті. Це мало бути так: Анна впала, а він бачив її падіння і не мав змоги допомогти їй. Тоді повернувся, з розбитим розумом і духом, запевняючи себе, що вона досі живе на Монте Веріта.

— Ми дісталися села за годину до заходу сонця. Сходження зайняло весь день. За моєю оцінкою, до самої вершини зосталося години три. Село складалося з кількох дюжин будиночків чи хатин, щільно притиснутих одна до одної. І, коли ми підійшли до крайньої хати, трапилася чудна річ.

Він зупинився і знову втупився перед себе.

— Анна трохи випередила мене, вона швидко рухалася, роблячи довгі кроки, знаєш, як це вона зазвичай. Я побачив двох чи трьох чоловіків, кількох дітей, кіз, що вийшли на дорогу з пасовищ праворуч від нас. Анна підняла руку, вітаючись, а чоловіки, лишень це побачили, наче жахнулися, похапали дітей і побігли до найближчої групи хатин, немов за ними дідьки з пекла гналися. Я чув, як вони засували двері та зачиняли вікна. Це було дуже дивним. Кози, такі ж перелякані, кинулися врозтіч стежкою, що вела вниз.