Дафна дю Мор'є - Монте Веріта

В долині повільно розходився туман, пливли хмари. Лагідне світло в небі, на сході за горами, сповістило про схід сонця. Старий сказав щось молодшому і вказав йому палицею.

— Мій син покаже вам стежку, але пройде лише частину дороги. Далі він йти не хоче.

Віктор казав, що коли він виходив, усі очі були звернуті на нього, не лише з тієї крайньої хати, а з усіх інших домівок сільця, він помічав обличчя, що дивилися з-за привідчинених віконниць і напіввідкритих дверей. Усе село було на ногах і, зворушене, пильно спостерігало за ним.

Його провідник навіть не спробував заговорити з ним. Йшов уперед, плечі опущені, очі втуплені в землю. Віктор відчував, що він пішов лише з наказу старого, його батька.

Стежка була вибоїстою і кам’янистою, у багатьох місцях розбитою і, як вважав Віктор, йшла руслом висохлого струмка, непрохідного під час дощу. Але зараз, у розпал літа, нею легко було підійматися. Після годинного підйому зелень, терен та чагарники зосталися позаду і вершина гори проколювала небо прямо над їхніми головами. Вона була розділена надвоє, наче два пальці одної руки. З глибини долини і навіть із села цього поділу не було видно, — два піки зливалися в один.

Доки вони підіймалися, зійшло сонце і тепер світило з усіх сил, коралово осяваючи південно-східний схил. Котилися великі вали м’яких хмар, закриваючи світ унизу. Вікторів провідник раптово зупинився і показав уперед, де скальний виступ, наче втятий лезом бритви, повертав на південь і тягся, скільки було видно.

— Монте Веріта, — сказав він і повторив. — Монте Веріта.

Тоді швидко повернувся і подерся назад шляхом, яким вони прийшли.

Віктор гукнув до нього, але чоловік не обізвався, навіть голови не повернув. За мить його вже не було видно. Вікторові не зосталося нічого іншого, як іти самому довкола виступу. Він сподівався, що Анна чекає його по той бік.

Йому потрібно було півгодини, щоб обійти виступ, і з кожним кроком його неспокій зростав, бо там, з південного боку, не було ніякого пологого схилу, — прямовисна гора. Невдовзі дальше просування стало неможливим.

— Тоді, — розповідав Віктор, — я пройшов через щось схоже на розколину в скелі, всього за футів триста від вершини; і побачив монастир, побудований з каменю між двома піками, простий і неприкрашений; його оточувала стрімка кам’яна стіна, нижче вона обривалася у тисячофутову прірву, а зверху не було нічого крім неба і двох піків Монте Веріта.

То це було правдою. Віктор не збожеволів. Це місце існувало. Це був не нещасний випадок. Він сидів біля газового обігрівача, в санаторії, і те, що трапилося, не було фантазією, породженою трагедією.

Тепер, розповівши мені так багато, він здавався спокійним. Напруження майже спало, руки перестали тремтіти. Більше скидався на давнього Віктора і голос його був рівним.

— Мусив мати сотні років, — сказав він через хвилину-другу. — Бог знає, скільки часу довелося висікати його з такої скелястої маківки гори, як ця. Я ніколи не бачив нічого разючішого, дикішого і, дивним чином, прекраснішого. Здавалося, він висів між горою і небом. Багато довгих вузьких щілин — для світла й повітря. Не справжніх вікон, звичних для нас. Вежа звернута на захід, а нижче прямовисна прірва. Велика стіна оточувала монастир, роблячи його неприступним, немов фортеця. Жодного входу я не помітив. Там не було жодних ознак життя. Жодного сліду бодай когось.

Я стояв, дивився на маківку, а вузькі щілини-вікна дивилися на мене. Не міг нічого зробити, окрім як чекати, доки покажеться Анна. Бо тепер, розумієш, я впевнився, що старий мав рацію, і я знав, що трапилось. Мешканці монастиря побачили Анну з отих щілинних вікон і покликали її. Зараз вона з ними, всередині. Вона мусить побачити, що я стою за стіною, і зараз вийде до мене. Отож я чекав там, увесь день…

Його слова були простими, звичайним викладом фактів. Будь-який чоловік міг би отак чекати дружину, яка під час їхньої відпустки вийшла зранку, покликана друзями. Він сів, пізніше перекусив і дивився на пасма хмар, що закривали світ унизу, розсіювалися і збиралися знову; а сонце з усією літньою силою вдаряло по незахищеній поверхні Монте Веріта, по вежі, по вузьких вікнах-щілинах, по великій довколишній стіні, з-за якої досі не вийшло жодного руху, жодного звуку.

— Я сидів там весь день, — казав Віктор, — але вона не з’являлася. Сонце палило й сліпило, тож я мусив повернутися до ущелини, якою прийшов, і сховатися. Там, лежачи в тіні виступаючих каменів, я далі міг пильнувати за вежею і вікнами-щілинами. Ми з тобою знали в минулому гірську тишу, але її не порівняти з тишею під подвійним піком Монте Веріта.