Дафна дю Мор'є - Монте Веріта

Свічки були тьмяними. Він не міг бачити тіней біля дверей, не чув руху та шепоту знадвору.

— Ти передав їй мого листа? — спитав він.

— Він у неї, — відповів я. — Вона переказала, щоб ти не хвилювався і не турбувався. У неї все гаразд. Все добре.

Віктор посміхнувся. Він відпустив мою руку.

— То це правда, — сказав він, — усі мої мрії про Монте Веріта. Вона щаслива, задоволена, ніколи не постаріє і не втратить своєї краси. Скажи мені, її волосся, її очі, її посмішка — вони все такі ж?

— Такі ж, — сказав я. — Анна завжди буде найпрекраснішою жінкою, яку ми з тобою коли-небудь знали.

Він не відповів. Чекаючи там, біля нього, я почув, як раптово затрубив ріг, а йому відповів другий і третій. Почув неспокійний гамір чоловіків на сільській вулиці, вони витягали зброю, гасили вогні та збиралися разом, щоб підійматися в гори. Я чув гавкіт собак і сміх чоловіків, наготовлених, збуджених. Коли вони пішли, я вийшов і стояв сам у спорожнілому селі та дивився на повний місяць, що піднімався із темної долини.

За ніч на третє грудня змінився напрям вітру та настала зима. Досі трималася тепла і лагідна осінь. Жовтогаряче листя не опало з дерев, а живопліт зоставався зеленим. Земля, зорана плугом, була масною.

Нат Гокен, військовий інвалід, мав пенсію і не відпрацьовував на фермі повного робочого тижня, — лише три дні. Діставав легшу роботу: огороджувати, покривати дах, лагодити господарські будівлі.

Хоча він був людиною сімейною — жінка, діти, — завжди тримався самотою і любив працювати наодинці. Йому подобалося підправляти насип, ремонтувати ворота на дальшому кінці півострова, де море з обох боків омивало територію ферми. Ополудні він тоді перепочивав, їв спечений дружиною м’ясний пиріг та, сидячи на краю скелі, спостерігав за птахами. Осінь надавалася для цього краще, ніж весна. Навесні птахи летіли всередину країни; цілеспрямовано, з явним наміром; вони знали, куди їх тягло, ритм і ритуал їхнього життя не допускав затримок. Восени ті, що не відлітали за море, а залишалися на зиму, теж підпадали під владу цього інстинкту, але, оскільки не мали права на переліт, вдовольняли його по-своєму. Великі їх зграї, зібрані на півострові, невтомні, невгамовні, витрачали всю свою енергію на рух; то вони кружляли, обертаючись на льоту, тоді сідали, щоб попастися на масній свіжозорані ріллі, але навіть клювали так, наче знехотя, не через голод. Тоді неспокій знову гнав їх у небеса.

Чорні та білі, галки і чайки, об’єднані в чудну спілку, шукали якесь звільнення, але ніяк не могли вдовольнитися. Зграї шпаків, шурхочучи мов шовк, перелітали на свіже місце годівлі, гнані тією ж потребою пересування, а дрібніші птахи, зяблики і жайворонки, кидалися від дерев до живоплоту, наче хтось їх гнав.

Нат придивлявся до них, а ще спостерігав за морськими птахами. Внизу, в бухті, вони чекали припливу. Ті мали більше терпіння. Кулики-сороки, коловодники, піщанки та кроншнепи вичікували на кромці води, доки ліниве море засмоктувало пляж, а потім відступало, залишаючи оголеною смугу морських водоростей і перемішану рінь, — тоді морські птахи зривалися і бігли на пляж. Їх захоплював той сам імпульс польоту. З криком, свистом, гомоном вони черкали об гладеньку морську поверхню, покидаючи берег. Вперед, швидше, геть звідси, — але куди і навіщо? Неспокійний порив осені, даремний, сумний, зачаровував їх, і вони мусили збиратися в зграї, кружляти, кричати, мусили вилити себе в русі, перш ніж настане зима.

— Можливо, — міркував Нат, жуючи свого пирога на краю скелі, — звістка, що приходить до птахів восени, — це як попередження. Наближається зима. Багато з них загине. Птахи чинять подібно до людей, що, боячись смерті, коли настає їхній час, кидаються в роботу чи несамовито розважаються.

Сьогодні птахи поводилися невгамовніше, ніж будь-коли наприкінці року, їхнє збудження було помітнішим, бо день видався тихим. Коли трактор на західному пагорбі залишав за собою сліди, їдучи то вгору, то вниз, а постать фермера виднілася на сидінні, час від часу людина й машина на мить губилися у величезній хмарі птахів, що кружляли й кричали. Їх було набагато більше, ніж зазвичай, — Нат у цьому не сумнівався. Вони завжди восени літали за плугом, але не в таких великих зграях і не з таким шумом.

Нат зазначив це, коли закінчив огорожу на сьогодні.

— Так, — відповів фермер, — птахів більше, ніж звичайно; я це теж помітив. І деякі з них такі вже нахабні, навіть на трактор не зважають. Пополудні одна чи дві чайки пролетіли біля самісінької моєї голови, я думав, скинуть мені шапку. Я тоді ледве міг бачити, що роблю, над головою птахи, а сонце сліпить очі. Думаю, що погода переміниться. Зима буде сувора. От птахи і непокояться.