Дафна дю Мор'є - Монте Веріта

Вона підійшла до краю розколини, де стояла Анна. Минулої ночі, під місяцем, мене, напевне, охопив би страх, але не зараз. Я був прийнятий. Був одним із них. В одну мить, у своєму часопросторі над нами, промінь сонця торкнувся краю розколини, а синій лід засвітився. Ми одностайно впали на коліна, наші обличчя звернулися до сонця і я почув гімн-славень.

«Отак, — подумав я, — люди молилися на початку часів, так вони молитимуться наприкінці світу. Немає тут ні кредо, ні спасителя, ні божества. Тільки сонце, яке дає нам світло й життя. Ось як воно було завше, споконвіку».

Сонячний промінь піднявся і помчав далі, і тоді дівчина, вставши, зняла свої черевики, панчохи й сукню, а Анна, з ножем у руках, обтяла їй волосся, вкоротивши його вище вух. Дівчина стояла перед нею, з руками на серці.

«Тепер вона вільна, — подумав я. — Ніколи не повернеться в долину. Батьки оплачуть її, наречений теж, і ніколи вони не довідаються, що вона знайшла тут, на Монте Веріта. В долині чекав би її весільний бенкет, святкування з танцями, а потім збудження короткого роману перетворилося б на одноманітне сімейне життя, домашні клопоти, турботу про дітей, неспокій, роздратування, хвороби, гризоти, щоденну рутину старіння. Тепер вона вільна від цього. Тут не гасне жодне почуття. Любов і краса не помирають і не зникають. Життя суворе, бо Природа сувора й не знає милосердя; але саме цього вона прагнула в долині, заради цього вона прийшла. Тут вона знатиме усе, чого не знала раніше і чого не зазнала б, коли б зосталася у світі внизу. Пристрасть, радість і сміх, тепло сонця, притягання місяця, любов без неспокою, сон без пробудження від мрій. Саме тому вони це ненавидять, в долині, саме тому вони бояться Монте Веріта. Бо тут, на вершині, є те, чого вони ніколи не мали й не матимуть, — і це робить їх злими, заздрісними та нещасливими».

Тоді Анна повернулася, і дівчина, що відкинула свою стать, своє минуле і свою сільську одіж, пішла вслід за нею, босоніж, голорука, коротковолоса, як інші, вона променіла, посміхаючись, і я знав, що для неї геть-усе земне вже ніколи нічого не значитиме.

Вони зійшли на подвір’я, залишивши мене самотою на вершині, а я відчув себе ізгоєм перед небесною брамою. Моя коротка мить прийшла і проминула. Вони належали цьому світу, а я ні. Я був чужинцем із нижнього світу.

Я знову одягнувся, мимоволі повернувшись до розсудливості, згадав Віктора, свою місію, і теж пішов сходинками на подвір’я. Звівши очі, побачив, що Анна чекає мене у вежі нагорі.

Всі інші притислися до стіни, щоб дати мені пройти, і я побачив, що Анна єдина з них була одягнена в білий плащ із відлогою. Велична вежа відкривалася небу. Що характерно, я пам’ятав, як Анна сиділа колись на низькому стільці перед каміном у великій залі, — і так само вона сиділа зараз на найвищому щаблі вежі, одне коліно підняте, лікоть спертий на коліні. Сьогодні було вчора, сьогодні було двадцять шість років тому, а ми знову були самі в домі шропширського маєтку, і мир, який вона принесла мені тоді, вона принесла й сьогодні. Я хотів опуститися перед нею навколішки і взяти її руку. Натомість я відійшов і став біля стіни, склавши руки.

— Нарешті ти знайшов нас, — сказала вона. — Це зайняло трохи часу.

Її голос був м’яким, лагідним і нітрохи не змінився.

— Це ти привела мене сюди? — спитав я. — Ти мене покликала, коли наш літак розбився?

Вона засміялася, наче я ніколи з нею не розлучався. Час зупинився на Монте Веріта.

— Я задовго до цього хотіла, щоб ти прийшов, — сказала вона, — але ти сховав свій розум від мене. Наче затулив слухавку. Для телефонної розмови завжди потрібні двоє. Це й досі так?

— Так, — відповів я, — наші новіші винаходи потребують для контакту клапанів. Зовсім не душ.

— Твій розум багато років був закритою скринькою, — промовила вона. — Шкода, — ми могли б мати так багато спільного. Віктор мусив передавати мені свої думки в листах, а нам з тобою вони були б непотрібними.

Тоді, думаю, до мене прийшла перша надія. Я мусив пробити їй шлях, хоча вкрай обережно.

— Ти читала його лист, — спитав я, — і мій теж? Ти знаєш, що він помирає?

— Так, — сказала вона, — він уже багато тижнів нездужає. Ось чому я хотіла, щоб ти був тут у цей час, був із ним, коли він помре. Для нього буде добре, якщо ти повернешся і скажеш йому, що розмовляв зі мною. Тоді він буде щасливим.

— Чому б тобі самій не прийти?

— Так краще, — сказала вона. — Тоді він зможе зберегти свою мрію.

Свою мрію? Про що вона? То вони тут, на Монте Веріта, не всевладні? Вона розуміє небезпеку, яка їм загрожує.