Генри Олди - Шмагія

Назавжди.

Прогризти шлях до волі, до можливості плекати, рятувати й допомагати, ні в кого не питаючи дозволу. Не цікавлячись бажаннями тих, кого рятують, зойками врятованих і риданнями випадкових учасників порятунку.

Коли на Їжачій Рукавиці, п’ять років тому, тягнучись до пекла по здобич, Фортунат Цвях зачув лаванду, – це був зародок деманія Зізі, шмаги-ліліпутки. Болісне бажання врятувати китовраса. Розпливчаста тінь, не сформована до кінця, виливала аромат знайомих квітів. Ще місяць, два – і зародок, позбавлений живлення, розчинився б у дикому повітрі Пекла. Але доля, висока пані в синьому, посміхнулася невлад.

Випадковість? Не зовсім.

Адже ти шукав лаванду, венаторе?

Коли Фортунат нарешті знайшов демона, з третьої спроби вчепився в здобич, – це був його власний деманій. Тварюка переслідувала «батька» навіть під землею, відстежуючи ефірні проникнення з поверхні. Сильний маг, не відаючи, що діє, схопив обох, котрі опинилися в одному місці, – істоту й зародок, лаванду й Долекрута. Сплів водно, перемішав, витягаючи назовні. Переляканий деманій інстинктивно прибрав найбезневиннішої подоби, яка виявилася в його розпорядженні. Личини крихітної акробатки.

Це не допомогло.

Зовнішня безневинність викликала глузливий сміх, але волі не дарувала.

– Дитинко, ти зрозуміла? – сказав перший, головний «батько», приборкуючи здобич і не розуміючи, з ким має справу. – Старайся. Дуже старайся. Інакше я стану лихим дядьком. Навіть демони Нижньої Мами бояться таких лихих дядьків…

– Я не вмію! – кричав деманій, страждаючи від раптово виявленої роздвоєності. Подвійно пригнічений неможливістю знищити «батьків», ближнього – владного – й далекого – кволого, – він казав правду. Точніше, вкладав свою, пекельну правду в прийнятні для людей форми: – У мене не виходить! Я можу навпаки…

– Ти погана дитинка, – розчаровано свиснув аркан.

– Не треба! Я намагатимусь!

Незабаром на ліс звалилися пристріт малефіка Андреа Мускулюса й килимове закляття бойового мага Просперо Кольрауна.

Юний деманій звільнився з клітки «Trias Septem-Lumen» та припустився фатальної помилки. Ах, якби в метушні він зміркував добити головного «батька»! На жаль, силу було змарновано, долі скручено й контужено – і стомлений Долекрут впав у сплячку: переварювати здобич. Поглинуті зміни доль. Їжа виявилася важкою, огидною на смак, на відміну від солодких змін на краще. Нутро мучила печія. Сплячка нагадувала каталепсію й загрожувала протривати бозна-скільки часу…

Але пані в синьому посміхнулася ще раз: одного разу в Фільчинім Бору з’явився «вихованець».

Долекрут звівся назустріч: рятувати й плекати.

«Хвилина мовчання» скінчилася раптово, як балада трубадура-новачка. Щоправда, було б величезною наївністю чекати в тиші, що настала, оплесків. Секунди текли, а демони барилися. Страх перед більшим супротивником і наведений малефіком пристріт, що подарував деманію сумніви, ланцюгами тримали Долекрута. Але що зупиняло венатора? Невже він не розумів: хто перед ним?! Чи й досі сподівався взяти Долекрута «живцем»?!

Уже взяв. Дуже давно.

Демони ніби підслухали чаклунові думки, кинулися назустріч один одному. Як людина, що рвонулася до дзеркала, й дзеркальне відображення. Мовчки. Повітря скипіло навколо бійців, вжахнулося та з шипінням відскочило геть. Два вихори зіткнулись, розлетілися, знову зчепились…

Злилися в єдиний смерч.

Саме цього домагався малефік. Фортунат Цвях – і його демон. Без будь-якої магії, пасток і німбус-смолоскипів, без перекручених джгутом доль. Один на один. Зубами, пазурами, серцем. Людина проти власної манії. Б’ється не за інших – за себе. За своє добровільно зіпсоване життя. За свій розум. Бореться – «вбиваючи себе за себе»…

За себе – і проти себе.

Батько – проти поріддя.

Одного разу знаменитий живописець Адольф Пельцлер надумав зобразити на полотні сутичку двох демонів. Ескізи, як чесний майстер-реаліст, він заздалегідь показав декільком відомим венаторам. Думка мисливців була одностайною: вражає, але надто статично. Демони рухаються інакше. Венатори порадилися й запросили художника на вечерю, де спеціально для нього влаштували демонстрацію: нехай побачить дійство навіч і запам’ятає, так би мовити, з натури. По закінченні перегляду в розкішній чуприні маляра додалось чимало сивини. Видовище настільки вразило Пельцлера, що він ледь не відмовився від задуму. Але натхненню не накажеш! У результаті народився великий гептаптих «Останній бій». Мускулюс бачив цей шедевр на авторській виставці в галереї Універмагу. На першому полотні двоє інферналів завмерли в загрозливих позах. На останньому демон-переможець зі зламаним крилом волав до небес, роззявляючи пащеку в переможному ревінні. Пазуристою лапою він топтав жалюгідні рештки переможеного. А на інших картинах була якась розмита пляма, що займала різні положення на кожному наступному полотні. Усе, що перебувало навколо плями, було виписано з геніальною ретельністю – бляклий розмив, що різав око, потойбічна реалістичність деталей пейзажу…