Генри Олди - Шмагія

– При…

– Це дурниця, – весело сказав Янош.

Пом’ятий, скуйовджений, з роздряпаною щокою. Ще не зажили як слід рани після битви з пращниками, а колючі кущі додали нових «прикрас»…

Ах ти, герою з дірою!

Повільно, ніби недовірливому собаці, Кручек-молодший показав тварюці порожні руки.

– Дядьку Фарте, це дрібниця. Ви вже повірте мені. Ось ваша присяга. Дивіться, що я роблю. Ви самі все зрозумієте, слово честі.

Деманій втупився в юнакові долоні, немов, крім ліній життя, там лежала його доля. Присяга венатора Цвяха та шмагія втікача Яноша були однієї плоті, однієї крові: те, чого нема для інших, але є для нас. «Він бачить! – здригнувся чаклун. – Присягаюся Вічним Мандрівцем, він бачить!» А Янош уже діяв. У рухах заблуканого шмага була система. Звична, докладна; безглузда. Пальці взяли щось, згорнули в рурочку, розгладили по всій довжині. Хлопець підніс отвір «рурки» до губів, дмухнув у нього. Зчавив рурку посередині. Прикусив краєчок, зім’яв. Відсторонив від обличчя; придивився, часто кліпаючи.

Яскраве світло сліпило? Дим їв очі?!

Нові паси: мудрі, витончені. Гнучкі зап’ястя. Губи шепочуть таємні слова. Так працює «лялькар тіней», який із власних рук творить на екрані, підсвіченому ліхтарем, драконів, метеликів і вежі королівських замків.

– Ненько моя! Бачу! Ой, здорово…

Ліліпутка Зізі опам’яталася й невідривно стежила за рухами білявого шмага. Сидіти їй було важко, навіть прихиляючись спиною до стовбура. Але навряд чи хтось зміг би зараз відірвати циркачку від видовища. Натхненне, сяюче обличчя; навіть тріщинки-зморщечки розгладилися, перетворюючи жінку на дитину.

– А ти думала! – із хлоп’ячою гордістю відгукнувся басом Леонард Швелер. Сопучи та охкаючи, чинбар витирав лисину зірваним лопухом. – Мій учитель, як-неяк… Розуміти треба!

Заздрити погано, але чаклун зараз заздрив обом.

– І ось іще…

Із зусиллям Янош Кручек розірвав об’єкт своїх маніпуляцій на дрібні клаптики. Стис у кулаці, аж кісточки побіліли. Зморщився, розтис пальці. Простяг руку з «присягою» до деманія і ледь угору. Напевне, підпалив рештки від сонячного променя, – але це Мускулюс не ризикнув би стверджувати достеменно. Тим більше, що хмари клубочилися як і раніше, ховаючи сонце.

Очікування: поки гидота на долоні прогорить до кінця.

Нарешті хлопець дмухнув, розвіюючи попіл у повітрі.

– Тепер кінець. Дядьку Фарте, розумієте? Більше нема ніякої присяги.

Янош згорбився від утоми й додав ледь чутно:

– І не було ніколи. Я вас потім навчу: як це робиться…

Деманій танув, начебто замет ясного весняного дня. Гримаси, каліцтво, жах стікали на землю трьома струмками. Вдих, видих, удар серця, тремтіння вій – час більше не вимірювався іншими мірами. І ось у смердючій калюжі сидить Фортунат Цвях, мисливець на демонів. Мокрий, хоч викручуй. Особливо кумедний вигляд мала знаменита борідка мага – липкий цапиний жмут.

– Ну, ти шкідник, – буркнув венатор, косуючи на Мускулюса. Чаклун голову заклав би: Цвях уважно вивчав ляльку зі шпилькою, завчасно сховані назад. І куртка для нього не перешкода. – Ну ти, колего, й шкідник! Скажу Серафимові, нехай тебе, заразу, підвищить на посаді…

– Дякую за піклування, – цілком щиро відгукнувся Андреа, вклоняючись.

Почався дощ. Дрібний, настирливий. Замість сонця, яке, коли вірити баладам, повинне заливати променями місце великої перемоги. Незабаром усі будуть мокрі, як мисливець. Треба йти. Треба набратися сили та піти звідси. Усвідомлення, радість чи горе, щастя, каяття, муки сумління – вони прийдуть потім. Потягнуться за змученими людьми, пошепки домовляючись дорогою: кому бути першим, кому почекати за порогом… А зараз дихати – й то надто обтяжливе завдання.

– Мабуть, сваритимешся? Га, Леоне?

Ядвіга Швелер стояла біля кущів. Стояла – це надто сильно сказано. За п’ять років тіло жінки розучилося їй коритись. Якби руда Меліс не підставила плече – впала б. Розбилася.

А так, дивіться-но: стоїть.

– Ягід я не зібрала… у тебе замовлення: шість сувоїв юхти…

– Сваритимуся. Неодмінно сваритимусь, Ясю, – хрипко видихнув чинбар.

Він був старий-престарий. Такий старий, що аж помолодшав.

– Мабуть, приб’єш?

– Мабуть, приб’ю. Чому б і ні?

– Ну та що ж, справа сімейна…

– У сім’ї різне трапляється, Ясю…

– А ти чого тут, на Рукавиці? Леоне, ти чого?

– Нічого. Ненароком я…

– По мене, чи що, йшов?

– Ага. По тебе…

Слухаючи цю розмову, чаклун відвернувся. Справжньому малефіку статутом приписано черствість серця і твердість духу. Малефік, якщо він справжній, має на почуттях щось на кшталт кірки на ранах. А тут приписи статуту котяться сторчголов у Захололий Вир. Перед людьми соромно. І в носі щипає. Щоб відволіктися, Мускулюс посунув ниточкою амбіт-контролю: заспокоїти нерви основною роботою. Після недавніх подій догляд за лілльськими пустунками здавався мало не відпочинком, «Великою Дрібницею», що множить приплив мани.