— Тобі — не можна, — погодився він. — Це ти правильно сказав. А чому... Тому, хлопче, що діставши оцю твою відзнаку, ти втратив свободу вибирати собі життя на власний розсуд. Тепер ти мусиш повернутись, виконавши те, для чого вони тебе сюди відрядили.
— А якщо... якщо я не хочу? — жалібно мовив Анджа.
— А хто ж тебе питатиме? А я, дурень старий, вирішив був, що то просто собі рубець. Ет, хлопче, після того, що ти бачив і чув, тобі ніяк не можна повертатись.
— От і я кажу...
— Вірю-вірю... — заспокійливо проказав Йован. — Я допоможу тобі. Тільки ти цеє... вибачай вже. На тебе я зла не тримаю.
Опасистий і немолодий уже купець рухався повільно, тож Анджі вдалося перехопити його руку із затисненим у ній ножем, що вже ладнався простромити Анджину печінку. «Як же ж це? Як же так? — розпачливо металося між скронями. — Чим я завинив?»
Йован, розлючений невдачею, різко смикнув рукою вниз, вивільняючи долоню, і заніс ножа для другого удару. Тут уже йому не схибити! Але Анджа встиг першим. Гострий ніж-пробійник, «відхідна молитва», позичений у Вайлака, здавалося, сам стрибнув йому в долоню. Лише один короткий різкий рух — і...
Анджа підскочив, душачись жахом. Він щойно... вбив Йована, свого земляка... Його тіло, опливаючи додолу, густо сочилося червоним, наче пробитий міх із терпким вином.
Тікати, тікати звідси!
Анджа прожогом вискочив з шинку, не слухаючи, що кричить йому навздогін обурений кельнер.
Куди тепер? Він чужий тут, він не знає міста. Його неодмінно знайдуть і скарають — за це підступне, зрадницьке вбивство. Так, він захищав своє життя, але... це ж був Йован, і... все це було настільки потворно й безглуздо, що Анджі хотілося скавуліти від розпачу. Що ж це з ним діється? Що?
Він біг вулицями, весь час очікуючи почути за собою шум гонитви. Це було майже як нині уві сні. От тільки сяяв день, і замість жаских угідь Темного, навколо здіймалися золочені колони й високі склепіння.
Уже вдруге за сьогодні перед ним постала Біла Вежа, мовби пропонуючи щось, якесь ніби рішення... Хлопцеві чимдалі важче було думати, бо його кривава відзнака, мовби пробуджена кров'ю вбитого, нині стугоніла нестримним болем. Але було ж наче щось... Теодора! Вона говорила, що знає, як здолати його біду. Вона допоможе йому!
Анджа зітхнув із майже болісним полегшенням. Звісно, Теодора знає, що робити. Як же він раніше не згадав про неї?
Він знову побіг, та тепер його гнав не лише розпач, але й надія. Він повторював ім'я Теодори, наче молитву. Це, власне, і була молитва, бо до якої ще, не ворожої бодай би, сили він міг нині закликати?
Анджа швидко піднісся крученими сходами, що вели до помешкання гетери. Іще крок, і...
Його зустріли якісь незнайомі люди, які зносили додолу скрині і лантухи з речами. Втім, було тут і одне знайоме обличчя.
— Касіє! — заледве не скрикнув Анджа. — Мені потрібна Теодора! Вона тут?
Касія кинула на нього бридливий погляд.
— Усім потрібна Теодора... — глузливо мовила вона. — Тобі, магістру оффіцій, імператору. Всім.
— Імп... імператору? — не зрозумів Анджа.
— Ага. Саме йому, — невесело розсміялась Касія. — Він запросив її поселитись у нього в палаці.
— І що, вона погодилась? Але як же...
— Як же що? — різко кинула акторка. — Чи ти, бува, не думав, що, дозволивши собі побавитися з тобою, вона захоче і далі тримати тебе поблизу? А, бачу, таки думав!
Вона злостиво розсміялась.
— Свята наївність! Вона ж гетера, ти, варваре! Вона не робить нічого, як нема на те її власної користі! Ну, зрозумів нарешті?! Зрозумів? То вимітайся!
Анджа різко видихнув, відступаючи. Справді, на що лише сподівався... Приголомшений, заморочений болем, він спустився надвір. У голові калатав дошкульний стугін, заважаючи думати, але то нічого... Значить, він був для неї забавкою? Все ж, він так і не зумів зрозуміти валдарців. Що таке вистава? І що таке життя? Де межа між одним та іншим?
Хлопець поплентався кудись, не розбираючи дороги. Життя тут блискуче і яскраве, грає і дурить... ти забуваєш, хто ти, тобі однаково, ти хочеш, щоб це ніколи не припинялося. Щоби йшла обертом голова, не дозволяючи зупинитися і запитати — навіщо? Тому що так... так — добре?
Він остаточно заплутався. В Рабанті — там було просто. Там ти народжуєшся, живеш, мучишся, вбиваєш, коли треба, інших. І для всього є достатня, утверджена законом, підстава. Але тут... Він дурив себе, гадаючи, що зміг би тут жити. Що міг би стати одним з них. Не дарма ж казав Вайлак: хотів, мовляв, залишитись та не зміг... Слід було послухати мудрішого за себе...
Читать дальше