Марина Соколян - Вежі та підземелля

— Ви жартуєте? Та за такі гроші я раба-писаря можу придбати. Він мені таке задарма перепише!

— Я жартую? Ви жартуєте! Раба? Та може й так, тільки де ви Дігеніса дістанете? Це вже, вважайте, раритет! Та героїчний епос ніколи задешево не продавали! Це ж наша, вважай, історія!

— Історія?! Оці побрехеньки?!

Крамар взявся захищати Дігеніса, і між книжкових яток спалахнула тривала дискусія, з котрої Анджа виніс хіба переконання в тому, що історична правда належить найбалакучішим. Теодора мала належний талант, тож зрештою пісенник вартістю півтори лібри перейшов у її власність. Теодора, задоволена покупкою, вручила Анджі доволі важкенький сувій.

— Ну все, купимо ще паперу для Агафія — на нього знов зійшло натхнення розтринькувати папір на свої паскудні віршики... А тоді можна і додому.

Здійснивши закупи та доправивши надбання до помешкання Теодори, Анджа з гетерою вибрались на ґанок Палацу Правди. Там, зручно розташувавшись коло підніжжя колонади над сходами, вони пообідали маленькими хрумкими пиріжками з сиром, що звалися тіропітакі. Раціон Теодори не відзначався особливою поживністю, але хлопець однаково відчував сердечну вдячність: для нього тіропітакі були нечуваними ласощами, а полуденне байдикування — втіленням мрії про небесне блаженство.

Теодора ж, ніжачись у сонячних променях, які щедро поливали ґанок ясним теплом, налаштувалася трохи потеревенити.

— Ти, Анджо, давно в Валдаррі? — звільна поцікавилась вона, розправляючи свою довгу смугасту спідницю.

— Та кілька днів, — сторожко відказав хлопець.

— Кілька?... А, справді, ти ж казав, що відбився від князівського почту, коли той приїжджав на перемовини. А скажи, як воно там у вас, на півночі?

— Там усе цілком інакше, — щиро відповів Анджа. — Немає такої краси, мало веж, зате багато... підземель. В нас страшно засинати, бо ніколи не знаєш, чи прокинешся.

— Як це? — здивувалась гетера.

Анджа зітхнув.

— У нас говорять, що, засинаючи або зомліваючи, ми потрапляємо у світ, де владарює Темний Мисливець, який полює на... ну, на нас і полює. Він згодовує серця тих, кого він наздогнав, Чорнозвіру... Тому, власне, серця шляхетних небіжчиків загортають у парчу і зберігають у коштовних раках.

Теодора зиркнула на нього нажахано.

— Ну ви й понавигадували страхіть! — мовила вона, відмахнувшись від анджиних слів рукою з дзвінкими браслетами. — Але ж ти, мабуть, щасливий, що звідти вибрався!

Анджа кивнув, опустивши очі.

— Щасливий. Лише не знаю... Не знаю, чи можна насправді вибратись із наших підземель.

Гетера легко торкнулася його руки.

— Припини. Зараз ти тут. А повітря міста робить вільним. Чув таке?

— Та... чув, — насупився Анджа. — Вас — може, і робить. Щоби бути настільки вільними, треба, мабуть, дихати цим повітрям особливо... часто.

Теодора розсміялася.

— Та й серед нас повно рабів. Ти будеш здивований. Навіть імператор... але нехай. Я, здається, знаю, як позбутися твоєї біди. Коли ти будеш певен, що хочеш залишитись тут назавжди, ти мусиш піти до Білої Вежі й присягнути на вірність Валдаррі. Там, нагорі, є така стіна — вся пописана словами тої обітниці, певно, щось дуже зворушливе, хоч я так і не подужала дочитати до кінця. Але головне промовити «Я приймаю...» І все. Тоді старі жахіття більше не будуть тебе непокоїти.

Анджа скептично хитнув головою.

— І що, тоді Темний Мисливець не зможе перетнути ці стіни?

— Ніхто не може, — гордо мовила Теодора. — То чого робити виняток для твоєї лихої потвори? А знаєш... як уже про те мова зайшла, я покажу тобі дещо. На всіх рабантців справляє дуже сильне враження. Ну, ходи.

Теодора легко підхопилася і, смикнувши Анджу за руку, змусила його підвестися. Він покірно поплентався за гетерою, котра, блимнувши бісівським вищиром, вочевидь задумала щось дуже, на її погляд, кумедне. Анджа йшов, не розбираючи дороги, роздумуючи натомість над її словами. Просто промовити обітницю? І все? І Мисливець отак просто відмовиться від здобичі? Хлопцю дуже хотілося повірити, проте весь його досвід донині стверджував — неможливо! — тож наразі віра йому не давалася.

Тим часом вони з Теодорою підійшли до величного храму з високим круглим склепінням, довкіл якого здіймалися чотири стрункі вежі.

— Це Храм Двокільця, — пояснила Теодора. — Всесвіту-Всесвіті. Ми віримо в те, що ми є лише частиною Всесвіту, тоді як Всесвіт — лише частина кожного з нас. Як музика... але то довго пояснювати. Зайдемо досередини.