Генрі Олді - Захребетник

Маестро-невидимець міг би пишатися ретельністю рябого та його винахідливістю в спробах виконати урок якою завгодно ціною.

А Джеймс одержував щиру насолоду від того, що раз по раз підводив «мисливця» до можливості застромити шпагу в жаданий бік, — а проте уникав уколу. Той факт, що рябий користувався кинджалом винятково для захисту, маючи намір уразити його саме шпагою, лише підсилював «навчальність» події.

Місяць завис над дахом будинку.

Зірки перешіптувалися між собою.

Тіні металися по стінах.

Рапіра ковзнула праворуч, наразившись на кинджал. Дага зустріла шпагу, завертіла у витонченому танку та й повела вбік — відпочивати. Техніці рябого, загалом доволі пристойній, усе-таки бракувало блиску. Занадто педантично, занадто правильно. Особистий почерк щойно почав прокльовуватися крізь залізні ґрати класики.

Але брак оригінальності рябий з успіхом компенсував швидкістю та миттєвою реакцією. Подумки Джеймс йому аплодував і пророкував славетне майбутнє. Якщо, звісно, в рябого взагалі є майбутнє.

Якщо воно не закінчиться просто тут.

Ось зараз.

Легінь-вітер, сприйнявши місяць за казан із пловом, від душі сипонув туди шафрану. Серпик, ще недавно срібний, налився соковитою жовтизною. Ювелірка-ніч заходилася гранувати зірки, знімаючи шліфувальним колом карат за каратом. Густо-сині сутінки оповили Баданден. Будинки вздовж вулиці стали схожі на руїни стародавніх поселень. Глинобитні дували розпливлися в жовтому сяйві, й обриси їхні нагадували тепер бархани пустелі.

Здавалося, ці бархани мають людські профілі.

Проте Джеймс нічого не помічав.

Йому й без того вистачало клопоту.

Бій, коли кожен із супротивників озброєний двома клинками різної довжини, — о, такіий бій рідко буває елегантним до кінця. Дуже часто, якщо двоє сходяться віч-на-віч, крізь мереживну завісу майстерності на сцену видирається груба сила. Цей вайло поганенько знається на красі, зате напролом рветься через усі перешкоди.

Що ж, світ недосконалий.

Але стійкий.

Опинившись упритул і не маючи змоги без утрат вивільнити зброю, рябий буцнув Джеймса лобом у лице. А коли збагнув, що промахнувся, то без зайвих докорів сумління стусонув суперника ногою в низ живота й різко штовхнув обома руками. Хлопець відлетів назад і на мить утратив рівновагу — на коротку, скороминущу, невагому мить…

Цього було досить.

Біль шмагонув по грудях, з лівого боку. Джеймс навіть здивувався попервах. Як же так? Якщо рябому був потрібний правий бік, то при чому тут груди? Січний удар розпоров тканину камзола й шкіру, хоч і не заподіяв відчутної шкоди. Але за ним пішов випад і добряче подряпав стегно. А потім уміле підсічення.

Поспішаючи добити лежачого, рябий «мисливець» знову повернувся до попереднього наміру все-таки застромити шпагу в залатану кравцем діру — й нарешті дати собі спокій.

Чи варто казати, що Джеймса це не влаштовувало?

Чорний згусток — неначе якась тінь, — стиснув грудкою, стрибнув зі стіни на бруківку й качався по землі, огорнувши себе сталевою заволокою. Чорна примара — ніби жмуток ночі, — впала з неба й бовваніла зверху, блискаючи парою зіркових променів. Сині руїни юрмилися навкруги. Жовте сяйво переливалося в чорнило й розріджувало пітьму до мертвотної зелені.

Жували губами людські обличчя барханів-дувалів.

Запитували: чи скоро?

— Спіть, мешканці славного Бадандєна!

— У місті все спокійно!

— У місті… Агов! Що ви робите?

— Варта! Сюди!

Колишня сріблястість повернулася до місяця. Синява дала вулиці спокій. Будинки як будинки. І хто б міг подумати, що це руїни? Жодних барханів — просто глиняні дували. Жодних профілів — і не шукай.

І вже немає двох.

Є — багато.

Нічні сторожі з калаталками, збройні стражники зі списами, Джеймс Рівердейл, весь у пилюці й у крові; найцікавіші з мешканців видираються на дахи будинків, щоб побачити, валують якісь собаки, вискакуючи з дір; шум, гармидер, метушня…

— Лікаря!

— Не треба лікаря…

— А де другий?

— Утік…

— Касим із людьми вирушили в погоню…

— Є лікар! Хабіб аль-Басані живе за рогом!..

— Не треба, кажу…

— Що ви! Ви ж бо — гість Бадандєна…

Салон Бербері-ханум не дочекався сьогодні Джеймса Рівердейла. А жаль! Ханум казала, що такого приємного парубка вона ніколи раніше не зустрічала, і якби не її поважні роки…

Що ж, смаку Бербері-ханум можна було довіряти.