Микола Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Інтерв’ю у вас брати і відпочити трохи.

— Ну, ось і будеш брати своє інтерв’ю. А тим часом в лісі пройдемося. І жирок розтрусимо, і поговоримо. А Аня заразом трав потрібних назбирає. Саме сезон. Та й завтра хворого повинні привезти, підготуватися треба.

— А я що? Я завжди за, — відповів Нік. — Пройтися — це чудово!

— Ну, от і добре. Ідіть перевдягніться і підготуйтеся. Через півгодини підемо. І ще. Ніку, зроби щось зі своїм волоссям. А то ти переполохаєш і розвеселиш всіх звірів у лісі.

Всі ще раз подивилися на гостя і не змогли втриматися від посмішок. Як він не пригладжував неслухняне волосся весь обід, воно, як і раніше, стирчало в різні боки.

Через двадцять хвилин столичний візитер переодягнений, з прилизаним волоссям і диктофоном у кишені, готовий сидів на сходах перед будинком і, зігрітий полуденним сонцем, боровся зі сном. Зазвичай в місті він не любив обідати. Він їв тільки ввечері, аби весь день думки залишалися світлими і можна було працювати. Тому після дороги і ситного обіду його зовсім розморило. Спочатку він підозріло дивився на ворона, який сидів на відкритих воротах у двір. Потім, намагаючись викликати у того реакцію, почав кривлятися. Ворон деякий час нерухомо дивився на чоловіка, але, очевидно, зрозумівши, що нічого розумнішого, ніж кривляння, від нього не дочекаєшся, покрутив осудливо головою та відвернувся. Дражнити виявилося більше нікого, і у Ніка почалися злипатися очі, вимагаючи негайного сну. І якщо спочатку, побоюючись, що в них вставлять сірники, очі робили вигляд, що слухаються, то з кожною хвилиною вони все більше і більше важчали і в результаті зовсім злиплися.

— Ну, маєш тобі, — Нік почув над головою голос Ліни і виринув зі сну. — Це ж треба було їхати сімсот кілометрів, щоб спати у мене на ґанку.

— Я щось зовсім засинаю, — промимрив у відповідь він. — Дорога, ситний обід і сонце зовсім мене заколисали.

— Гаразд, зараз будеш бадьорим, — Ліна щось прошепотіла в долоню, відкрила її та дунула в обличчя гостя.

Нік нічого не встиг помітити, як в обличчя повіяло прохолодним вітерцем і сонливість як рукою зняло. Він покрутив головою, не вірячи в те, що сталося. Це було так несподівано і незвично. Він дійсно відчув себе бадьорим.

— А це що, якесь заклинання? — захоплено запитав він у мольфарки.

— Так, — буденно, ніби нічого не сталося, відповіла Ліна. — Ти б себе бачив збоку. Який з тебе мандрівник? Спав би, напевно, до вечора. А нам треба пройтися.

— Ти ба! — все, що зміг із себе видавити ошелешений Нік. Він вперше побачив, щоб так легко, ефективно і якось навіть буденно застосували щось чарівне. — А можете мене навчити? А то часто на роботі ніяк зі сном впоратися не можу.

— Можливо, і навчу, — відповіла Ліна.

Тут з дому у двір вийшли Іван і Аня. Ліна відкликала вбік Івана і, очевидно, почала йому давати завдання на той час, поки їх не буде. Іван збирався їхати в село по продукти. Нік підійшов до Ані і збуджено та плутано почав розповідати їй про те, що тільки-но з ним сталося.

— Ти уявляєш, мене розморило сонцем і я майже заснув на сходинках. А Ліна підійшла, щось прошепотіла, дунула на долоню — тут вітер мені в обличчя, і сонливість пройшла. Просто дива!

— Ну, ти ж сюди за цим і приїхав. Чому тоді дивуєшся? Хоча мені поки рано такі речі робити. Тут разом повітряна магія і магія впливу. А я поки тільки окремо можу, та й то не дуже складні.

— Блін, як у кіно якомусь! Магія. Заклинання. Я стільки всякого побачив, але в це мені повірити складно.

— Ти ж на кілька днів приїхав. Тому, можливо, побачиш і не таке.

— Агов, молоді люди, чого стали і базікаєте! — гукнула до них Ліна. — Пішли, а то Нік знову зараз засне.

— Ні, вже тепер точно не засну.

— От і добре, — сказала мольфарка.

Вони пішли навколо будинку в сторону лісу, який, здавалося, починався прямо за будинком. Ліс був настільки густий і дерева стояли так близько один від одного, що Нік не бачив ні найменшої можливості пролізти між ними. Проте Ліна прямо крокувала на дерева. І тут йому привиділося, що дерева розійшлися і перед ними відкрилася невелика стежка в лісі. Він не встиг здивуватися, обернувся, але за спиною вже була суцільна стіна ялин і ніякого проходу в ній не було. Вони розміреним кроком віддалялися в глибину лісу. Стежка поступово піднімалася вгору, тому йти ставало помітно важче. Вже через десять хвилин Нік зрозумів, що йому, міському жителю, тяжко змагатися не тільки з молодою Анею, але і з Ліною. Він притулився до дерева відпочити на секунду. Раптом йому здалося, що позаду промайнули якісь тіні. Він обернувся, але нікого і нічого не побачив. Проте злякався. Йому раптом в голову прийшла думка, що за ними стежать. Швидко зірвавшись з місця, побіг наздоганяти Ліну і Аню, які пішли вперед, розмовляючи між собою. Порівнявшись з мольфаркою, ще не віддихавшись, він випалив: