Микола Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Ну, чого зупинився? — із залу долинув жіночий голос. — Заходь.

Нік невпевнено зазирнув до зали. Перед ним була середніх розмірів кімната, яку можна було назвати і приймальнею, і їдальнею. Протилежна стіна зроблена з вікон, і яскраве сонячне світло заливало всю кімнату. Посередині стояв великий обідній стіл. За ним, напевно, могло б поміститися чоловік двадцять. Ліворуч від нього на другий поверх вели дерев’яні сходи. Праворуч великий камін, перед яким стояли зручні великі м’які крісла. У кімнаті нікого не було. «Дивно, і хто тоді зі мною говорив?» — подумав він.

— Ну, здрастуй, Ніку. Нарешті ти прийшов, — голос йшов від одного з крісел перед каміном. Гість підійшов ближче і побачив стареньку жінку, яка сиділа у кріслі. Вона була невисокого зросту і повністю втонула у величезному кріслі, тому він її і не одразу помітив.

— Добрий день, Ліно! Вам вже подзвонили і розповіли, що я до вас збирався?

— Ну, Марія відразу подзвонила. Вона знає, що чужаків я сюди не пускаю.

— Значить, ви вже знаєте, навіщо я до вас приїхав? То чи можливо буде подивитися, як ви працюєте і взяти у вас інтерв’ю?

— Звичайно знаю, навіщо ти до мене приїхав. А ось чи знаєш про це ти? Звісно, ти можеш залишитися. Я побесідую з тобою, ти подивишся, а там видно буде. Будеш жити тут, заодно і відпочити зможеш.

— Величезне спасибі, Ліно! А то я боявся, що ви мене проженете. Мене дорогою всі лякали, що навіть на поріг не пустите.

— Й правильно робили, що лякали. Вони ж не знали, хто ти. А чужим тут робити нічого.

— Я тоді збігаю за речами і Михайла відпущу, бо він чекає мене на дорозі.

— Не поспішай. Іван уже пішов за твоїми речами і Михайла він відпустить. А ти поки тут влаштовуйся.

— Аню, йди сюди, — тихо сказала Ліна. Нік роздивлявся на всі боки, але поруч нікого не було.

— Пробачте, що ви сказали? — запитав він розгублено.

— Це я не тобі, — відповіла знахарка.

І дійсно, на другому поверсі грюкнули двері кімнати і чиїсь швидкі кроки зашаруділи по дерев’яній підлозі. Нік обернувся і побачив на сходах молоду дівчину. Вона спритно збігла вниз і зупинилася поруч із кріслом, в якому сиділа мольфарка.

— Але як вона могла вас почути? — запитав Нік. — Ви ж сказали ледве чутно.

— Іноді, щоб тебе почули, немає потреби волати. Та й ти, напевно, забув, де знаходишся? — відповіла Ліна і, повернувшись до дівчини, сказала: — Аню, будь ласка, покажи Ніку його кімнату. Ту, що вчора приготували. Він погостює у нас тиждень. А може і більше. Раптом йому сподобається. І давайте через хвилин тридцять обідати будемо.

Вони піднімалися сходами, намагаючись менше шуміти, щоб не заважати Ліні. Нік йшов за дівчиною і розглядав її красиву фігуру. Він завжди на сходах пропускав дівчат вперед, щоб помилуватися виглядом ззаду.

— Ніку, припини розглядати ноги Ані, — пролунав, як грім, голос Ліни, хоча вона, як завжди, говорила дуже тихо. — Ти не для цього сюди приїхав.

— Ніку, це правда? — Аня обернулася, подивилася на нього і почервоніла. — Припини негайно!

— Хіба я винен, що у неї такі гарні ноги і попа? — з посмішкою відповів гість.

— Що ти собі дозволяєш! — Аня почала ображатися, хоча було видно, що такі слова були їй приємні. — Давай, іди попереду мене.

Нік слухняно обігнав дівчину, нахабно зазирнув їй при цьому у вічі, задоволено помітивши іскорки в них, і залите фарбою обличчя. А ще йому здалося, що хтось внизу в кріслі легенько посміхнувся. Звичайно, це йому здалося. Бачити Ліну він не міг та й голос звучав суворо.

Вони піднялися на другий поверх. Там виявилося чотири спальні і дві ванні кімнати. «Нічого собі! — подумав Нік. — Та тут все, як у кращих будинках!» Навпроти сходів була кімната Івана та Галини, праворуч кімната Ані і ванна, ліворуч кімната Ліни і, як виявилося, гостьова для Ніка. Аня показала йому кімнату. Тут і стала помітна різниця між цим будинком і будинками багатіїв. Кімната була невелика, метрів п’ятнадцять, без обробки, стіни з дерев’яного бруса, як і весь будинок, в ній стояло ліжко, стіл, шафа для одягу і полиці для книг і більше нічого не було.

— А що, телевізора немає? — здивовано запитав Нік.

— Ні. У будинку немає телевізорів, — відповіла Аня.

— А як же ви новини дізнаєтеся, ви що, зовсім передачі не дивитеся?

— А навіщо вони нам? Жахи життя нам нема чого знати. Горя і біди тут і так вистачає, коли люди за допомогою приходять. Пару разів на тиждень Ліні приносять газети. Вона їх читає. Правда, останнім часом рідко. Здебільшого немає їй діла до того, що робиться за межами цього будинку.