Микола Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Ліно, я думаю, що за нами все хтось іде! Я не бачив напевно, але мені здалося.

— Ну то нехай собі йдуть, — Ліна абсолютно не надала значення відкриттю Ніка. — У цьому лісі, якщо ти зі мною чи з Анею, тобі боятися нічого.

— Тобто без вас є що боятися?

— А ти поки не ходи сюди сам, і все буде добре.

— Я, звичайно, збирався відпочити, погуляти в лісі, але тепер страшнувато якось.

— Що ж ти так боїшся? Ти ж стільки років працюєш з магами та екстрасенсами різними. Міг би вже й звикнути.

— Так їх всіх я знаю. Зі справжніми, сильними, я дружу. А решта, і ті, хто вважає себе екстрасенсами, мені не страшні. Коли щось станеться, то допоможуть справжні.

— А сам не пробував магічно захищатися?

— Мене всі екстрасенси дивилися. Кажуть, що немає в мені ні краплини чогось надприродного.

— Це добре, що не знайшли нічого. Значить, добре заховане. А магія — це не щось надприродне, а зовсім звичайне.

— Може, для вас це і звичайне. Але я мало зустрічав людей з реальними здібностями, які можуть дива показувати.

— Та не дива це! Забава. А магів дійсно мало. Так вже сталося.

— А що означає «добре заховане»?

— Те й означає. Ти не переживай. Раз сильні сказали, що нічого немає — значить немає.

— А може бути, що є? — не вгамовувався Нік. Йому стало страшенно цікаво, а раптом він теж володіє силою.

— Ніку, що можу знати я, лісова знахарка, якщо кращі сказали, що немає. Ну, значить немає, — ухилилася від відповіді Ліна. Але було відчуття, що вона спеціально закрила тему.

Тим часом вони дійшли до невеликої галявини. Дивне це було місце. Ніби хтось гігантським ножем прибрав дерева і зробив цю поляну. Посередині неї стояли кілька каменів, утворюючи місце відпочинку, а в центрі між ними було старе невелике попелище, наче хтось шашлики смажив на пікніку.

— Аню, ти пам’ятаєш, які трави тобі треба зібрати? — звернулася Ліна до учениці.

— Так, звичайно.

— Ну, от іди збирай. А ми з Ніком тут посидимо поговоримо.

Дівчина пішла в глибину лісу. Навіть дивно було, як вона без страху віддаляється в густий страшний ліс. Тут Ніку здалося, що на межі галявини з лісом майнули тіні. Причому декілька. І деякі з них зникли в тій стороні, куди пішла Аня. Але знахарка не проявила ніяких ознак хвилювання, і він заспокоївся. Тим часом Ліна вийшла в центр галявини і зручно влаштувалася на одному з каменів. Нік підійшов та сів поруч. Камені, нагріті сонцем, приємно гріли.

— Розпитуй. Що ти хотів знати? — почала мольфарка.

— Я вже такого надивився і наслухався, що навіть не знаю, з чого почати, — Нік витягнув з кишені диктофон та приготувався записувати.

— Я бачу, ти підготувався. Записувати будеш, — помітивши диктофон, сказала чаклунка і дуже хитро посміхнулася. — Ну-ну, записуй.

— Ліно, розкажіть про себе спочатку. Про те, як ви відчули, що у вас є дар. Про те, як і у кого ви навчалися цьому.

— Знаєш, Ніку, поки не можу тобі всього розповідати. Давай я краще розкажу трохи про магію.

— Он, дивіться! — він схопився, показуючи рукою на кінець галявини. — Знову ці тіні, що я бачив раніше. Вони за нами стежать!

— Звичайно, стежать. Це їхня робота.

— Кого це їх? І що це за робота — стежити за нами? — Нік злякано озирався на всі боки, намагаючись побачити сторожів.

— Я ж сказала, що тобі нічого боятися в цьому лісі зі мною, — Ліна спокійно дивилася на нього. — Це Вова і Роксана.

— Які ще Вова і Роксана? Мені все це не подобається!

— Добре, щоб ти заспокоївся, я попрошу їх вийти до нас, хоча не думаю, що тобі від цього стане легше, — Ліна повернулась в ту сторону, де востаннє Нік бачив переслідувачів, і тихенько сказала: — Вова, Роксана йдіть до мене.

А далі сталося те, що налякало гостя ще дужче. З лісу вийшли два великих вовки і спокійно попрямували до них. Це були ті звірі, яких він бачив у лісі, коли під’їжджав до будинку мольфарки. Хоча для нього всі вовки були на одну морду. Нік завмер від страху, боячись навіть поворухнутися. Тварини пройшли повз нього, майже торкаючись. Було відчуття, що серце ось-ось вистрибне з грудей. Він любив собак і навіть деякий час у нього вдома був алабай, теж, до речі, немаленький собачка. Але тут вовки!

— Та сядь вже ти, — спокійно сказала Ліна. — А то серце вистрибне і налякаєш мені Вову і Роксану. Вони тебе не чіпатимуть.

— Я з кожною хвилиною боюся все більше і більше, — сказав Нік, сідаючи на камінь. Вовки підійшли до жінки і вляглися поруч, не звертаючи на нього ніякої уваги.

— Що ж ти такий полохливий! Та у тебе в місті небезпек в тисячу разів більше, ніж тут.