Эрин Хантер - Вогонь і крига

— Важко буде взяти слід на свіжому снігу, — застеріг він Піскошторму. — Давай для початку перевіримо, чи не видряпалися вони нагору.

— Добре, — нявкнула Піскошторма.

— Ти йди в ту сторону, — вказав носом Вогнесерд. — А я піду в протилежну. Зустрінемося тут. І не затримуйся.

Піскошторма кинулась геть, а Вогнесерд перестрибнув повалене дерево, йдучи стежкою, якою Клан ходив найчастіше. Схили були засипані навіть дужче, ніж уранці, до того ж вони стали слизькі, бо розчовганий сніг замерзав на кригу. Вогнесерд спинився і підняв голову, відкривши рота, але кошенятами не пахло. Марно було шукати слідів: будь-який відбиток лапи негайно засипало снігом.

Він вийшов угору схилом, але й там не було взагалі жодного котячого сліду, не кажучи вже про загублених кошенят. Вітер все віяв, так що невдовзі Вогнесерд не відчував кінчиків вух. Жодному кошеняті не пережити такої погоди, а сонце вже схилилося низенько. Слід було знайти їх до настання сутінків.

Вогнесерд кинувся назад до входу. Піскошторма вже чекала на нього, вся вкрита сніжними пасмугами. Щойно вона побачила його, як негайно обтрусилася.

— Щось знайшла? — нявкнув Вогнесерд.

— Нічогісінько.

— Та не могли ж вони зайти далеко, — зауважив Вогнесерд. — Ходімо сюди, — він попрямував до тренувального гаю.

Піскошторма кинулася за ним. Сніг поглибшав, і з кожним кроком вона провалювалася аж по живіт.

У гаю було порожньо.

— Як думаєш, Синьозірка знає, яка тут паскудна погода? — перекрикуючи вітер, запитала Піскошторма.

— Дізнається, — відгукнувся Вогнесерд.

— Треба повернутися по допомогу, взяти на пошуки ще одну групу, — нявкнула Піскошторма.

Вогнесерд глянув на войовницю — вона дрижала. Здається, не лише кошенята могли тут замерзнути. Мабуть, Піскошторма мала рацію.

— Згода, — нявкнув він. — Самі ми не впораємося.

Уже повертаючись до табору, Вогнесерд начебто почув тоненьке квиління, принесене вітром.

— Ти це чула? — гукнув він.

Піскошторма спинилася і стала принюхуватися. Зненацька підвела голову.

— Туди! — нявкнула вона, показуючи носом на повалене дерево.

Вогнесерд помчав уперед, Піскошторма — одразу за ним. Квиління все гучнішало і гучнішало, ось уже Вогнесерд зміг розрізнити кілька тоненьких голосів. Він видряпався на колоду і зазирнув на інший бік. Там у снігу лежали троє маленьких кошенят. Вогнесерд відчув хвилю полегшення, аж раптом збагнув, що Хмарка серед них немає.

— Де Хмарко? — крикнув він.

— Полює, — писнуло одне з кошенят. Його голос тремтів від страху і холоду, але в ньому лунали захисні нотки.

Вояк підвів голову.

— Хмарку! — загукав він, продираючись крізь густезний снігопад.

— Вогнесерде, глянь!

Піскошторма теж сиділа на колоді, показуючи кудись. Вогнесерд повернувся. Брудне маленьке кошеня продиралося крізь сніг у їхньому напрямку. Хмарко! Кожен крок був величезним стрибком для маленького котика — снігу нападало в його зріст. А він, однак, ішов, несучи в роті маленьку водяну мишу, обліплену снігом.

Вогнесерд відчув одночасно невимовне полегшення та злість. Він залишив Піскошторму з іншими малюками і, кинувшись уперед глибоким снігом, схопив котика за карк. Хмарко невдоволено загарчав, але не випустив мишу, що звисала з його рота. Озирнувшись, Вогнесерд побачив, що Піскошторма веде до нього інших кошенят. Вони перевальцем рухалися перед нею, по самі вуха грузнучи у глибокому снігу, але войовниця підштовхувала їх уперед.

Хмарко запищав. Вогнесерд кинув його назад у сніг. Той негайно глянув на свого дядька, гордо тримаючи здобич. Звісно ж, Вогнесерд був вражений. Незважаючи на сніг і вітер, Хмарко спромігся спіймати свою першу мишу!

— Чекай тут, — наказав він і побіг допомогти Піскоштормій. Він підняв маленьке кошеня, яке жалібно нявчало, і заходився підштовхувати решту вперед.

Брудна і розкошлана компанія повернулася до табору. Ряболиця вже чекала на них під папороттю, біля виходу з тунелю. Поруч стояла Синьозірка, мружачись від сильного снігу. Обидві вони кинулися допомагати, щойно помітили очолювану Вогнесердом групу. Синьозірка схопила Хмарка, Ряболиця — інше кошеня, тоді повернулися і помчали під прихисток табору. Вогнесерд і Піскошторма з двома іншими малюками квапилися за ними.

Опинившись на галявині, четверо котів поклали промерзлі клубочки на землю. Вогнесерд обтрусив сніг зі свого хутра і глянув на Хмарка, який і досі вперто тримав свою здобич.