Эрин Хантер - Вогонь і крига

— Привіт, Сіросмуже, — гукнув Вогнесерд. Сіросмуг і далі працював. Вогнесерд підійшов ближче. — Не хочеш піти пополювати перед обідом?

Сіросмуг озирнувся і холодно глянув на нього.

— Хочеш переконатися, що я знову не зникну? — пирхнув він.

Вогнесерд заціпенів.

— Н-ні, я лише думав… після вчорашнього… Кігтеморд…

— Я зробив би це для будь-якого Громового кота. Це і є відданість Клану! — голос Сіросмуга забринів злістю, і він знову заходився відгрібати сніг.

Вогнесердова надія згасла. Довіра друга втрачена навіки? Він повернувся, опустивши хвоста, і рушив крізь сніги до виходу з табору. Лише кинув через плече:

— Власне, Синьозірка сказала мені сьогодні піти з тобою на полювання, тож можеш сам пояснити їй, чому ти зостався.

— О, тоді ясно, ти просто хотів потішити Синьозірку, як завжди! — прошипів Сіросмуг.

Вогнесерд спинився і вже приготувався відповісти щось дошкульне, але передумав, побачивши, як Сіросмуг іде до нього через галявину, струшуючи сніжинки зі своїх широких плечей.

— Ну то пішли, — прогарчав Сіросмуг і першим заліз у тунель.

Вони повільно здиралися вгору схилом, перелазячи з одного засніженого кругляка на інший. Коли коти досягли вершини, перед ними простягнувся засипаний снігом ліс. Сіросмуг із похмурою рішучістю на морді відразу кинувся вперед. Вогнесерд побіг услід. Щойно він почав стежити за мишкою, що снувала між корінням дуба, як побачив Сіросмуга. Сірий вояк гнався за кроликом, який виявився достатньо дурним, щоб відійти від нори. Сіросмуг несамовито мчав за ним, аж поки не схопив своїми лапищами. Вогнесерд мовчки сидів і спостерігав, як друг підійшов і кинув кроля йому до лап.

— Цього вистачить на кількох кошенят, — гаркнув він.

— Ти не мусиш мені нічого доводити, — сказав Вогнесерд.

— Hi? — гірко запитав Сіросмуг. Його очі, холодні та злі, зустрілися з Вогнесердовими. — Можливо, тоді тобі варто поводитися так, наче ти мені довіряєш.

Він повернувся і пішов геть, перш ніж Вогнесерд устиг відповісти.

До сонцепіку Сіросмуг упіймав більше здобичі, ніж Вогнесерд, але обоє впоралися чудово. Вони заледве змогли перенести всю свіжину до табору. Зайшли на галявину та скинули здобич на звичне місце. До того там було порожньо.

Вогнесерд гадав, чи не варто буде піти знову. Сніг погустішав, а з рівнини почав задувати крижаний вітер. Він розглядав потемніле небо, коли раптом почув стривожений нявкіт Ряболицьої, що долинув із ясел. Вогнесерд підійшов глянути, у чому там річ.

— Що сталося?

— Ти не бачив Хмарка? — запитала вона.

— Він зник? — Вогнесерд похитав головою і випустив кігті — переляк Ряболицьої передався і йому.

— Так. Узагалі всі мої кошенята. Я лише на хвилинку заплющила очі. Тоді прокинулася — і не можу їх знайти! Для них зараз надто холодно. Вони ж позамерзають на смерть! — королева була у відчаї.

Вогнесерд замалим не запанікував, коли згадав останнього кота, що зникав із табору. То була Попелапка.

— Я їх знайду, — пообіцяв Вогнесерд. Він за звичкою роззирнувся, виглядаючи Сіросмуга. Здіймалася хуга, снігопад усе густішав — йти самому на пошуки було б небезпечно. Вогнесерд кинувся до вояцького кубла і заліз досередини, але Сіросмуга там не було.

Піскошторма щойно прокинулася.

— Що сталося? — нявкнула вона, помітивши Вогнесерда.

— Кошенята Ряболицьої зникли.

— Хмарко також? — нараз прокинувшись, підхопилася Піскошторма.

— Так! Я шукав Сіросмуга, щоб ми могли знайти їх разом, але його тут немає, — нявкнув Вогнесерд, відчуваючи, як тремтить його голос. Він розлютився, бо ж Сіросмуг знову десь запропастився — акурат після звинувачень у недовірі.

— Я піду з тобою, — запропонувала Піскошторма.

Вогнесерд кліпнув.

— Дякую, — нявкнув він. — Ходімо. Треба розповісти все Синьозірці, перш ніж піти.

— Порохошуб розповість. Там ще сніжить?

— Так, і все сильніше. Треба поквапитися, — Вогнесерд глянув на Порохошуба. — Ти його розбуди. Я скажу Ряболицій, що ми йдемо. Зустрінемося біля входу!

Він рушив геть, назад до ясел. Дорогою обнюхував землю, шукаючи хоч сліду запахів.

— Є якісь новини? — запитав Вогнесерд у королеви.

— Ні, жодних, — голос Ряболицьої тремтів. — Морозошубка пішла розповісти Синьозірці!

— Ну, не переймайся. Далеко вони не зайшли, — запевнив її він. — Зі мною піде Піскошторма. Ми їх знайдемо.

Ряболиця кивнула і знову заметушилася.

Вогнесерд і Піскошторма разом прибігли до тунелю і кинулись у ліс. За межами табору вітер лютував навіть дужче. Вогнесерд примружив очі й напружив плечі, опираючись буревію.