Эрин Хантер - Вогонь і крига

Сіросмуг спинився біля нього.

— Що сталося?

— Якщо Вітряний Клан ховається так близько до Громошляхів, — повільно пронявкав Вогнесерд, — отже, вони справді відчайдушно не хочуть, аби їх знайшли. У нас більше шансів завоювати їхню довіру, якщо ми прийдемо вдень, аніж якщо прокрадемося до них у темряві.

— Це означає, що ми можемо відпочити? — запитав Сіросмуг.

— Лише поки не розвидниться, — нявкнув Вогнесерд. — Можемо знайти якийсь прихисток і спробувати заснути. Ти голодний?

Сіролап похитав головою.

— Я теж, — погодився Вогнесерд. — Не знаю, чи це через ті трави, чи через нудотний сморід Громошляху.

— Де б нам поспати? — роззирнувся навколо Сіросмуг.

Вогнелап помітив чорну тінь у землі попереду.

— Що то?

— Нора? — спантеличено сказав Сіросмуг. — Вона завелика для кролика. Але тут точно не може бути нірки борсука!

— Ходімо поглянемо, — запропонував Вогнесерд.

Діра була більша за борсучу нору. Її поверхня гладенька і обкладена камінням. Вогнесерд обнюхав її, а тоді ступив передніми лапами на край і обережно зазирнув усередину. Кам’яний тунель вів глибоко під землю.

— Я відчуваю там потік повітря, — нявкнув він, і його голос луною відбився в норі. — Вона мусить вести кудись туди.

Він нахилився і показав носом у бік сплетіння Громошляхів.

— Вона порожня? — запитав Сіросмуг.

— Пахне на те.

— Тоді ходімо, — Сіросмуг перший поповз у тунель. За кілька лисячих хвостів схил випрямився.

Вогнесерд зупинився і принюхався до вогкого повітря. Він не відчував нічого, окрім диму із Громошляху. Над головами щось прогриміло, і кам’яна підлога завібрувала. Вогнесердові лапи затремтіли. Громошлях був прямо над ними? Він розпушив хутро проти невпинного потоку повітря і відчув, як об нього потерся шубкою Сіросмуг. Його друг умостився і скрутився калачиком, збираючись заснути. Вогнесерд присів і згорнувся біля нього. Очі його пекли. Він заплющив їх і подумав про лагідний лісовий вітерець та шурхотіння листя. Знемога швидко перемогла його ностальгію за своїм домашнім кубельцем, і все навколо поринуло у темряву.

Коли Вогнесерд знову розплющив очі, в кінці тунелю щось мигтіло. Світало. Вогнесердові кістки боліли від холодної твердої підлоги. Він легенько штовхнув Сіросмуга.

— Що, вже ранок? — пробурчав той.

— Майже, — відповів Вогнесерд, здіймаючись на лапи. Сіросмуг потягнувся і теж підвівся.

— Гадаю, нам у той бік, — нявкнув Вогнесерд, повернувши шию від світла. — Я думаю, що тунель проходить прямо під Громошляхом. Він може привести нас до… — Вогнесерд затнувся. Він не знайшов слова, щоб описати сплетіння Громошляхів, яке вони бачили минулої ночі. Сіросмуг кивнув, і вони разом мовчки попрямували у пітьмі.

Невдовзі Вогнесерд помітив попереду світло. Коти пришвидшили крок і збігли вгору коротким крутим схилом, який вивів їх на поверхню, де все було залите сірим світанковим світлом.

Вони дійшли до клаптика землі, на якому росла ріденька брудна трава. По обидва боки від нього пролягали Громошляхи, а ще один був зверху. Посеред трави загорівся вогонь. Біля нього лежали двоє Двоногів. Один із них потягнувся і повернувся на інший бік, а другий покректував уві сні. Здавалося, їх не могли розбудити навіть гамір і смердота Громошляхів.

Вогнесерд насторожено спостерігав за ними, а тоді завмер. Його увагу привернуло дещо інше: темні обриси, які шмигали туди-сюди перед багаттям. Коти! Це могли бути коти з Вітряного Клану? Вогнесерд дивився на котів і на вогонь, і його переповнювали спогади зі сну — шум Громошляху, видіння полум’я та котів і голос Плямолистки, що муркотів: «Вогонь врятує Клан».

Від хвилі емоцій його лапи підкосилися. Чи могло це означати, що доля Громового Клану була пов’язана із долею Вітряного?

— Вогнесерде? Вогнесерде!

Голос Сіросмуга повернув Вогнесерда до реальності. Він глибоко вдихнув, аби заспокоїтися.

— Ми повинні знайти Високозорого і поговорити з ним.

— То ти гадаєш, що це і є Вітряний Клан? — запитав Сіросмуг.

— Ти відчув їхню помітку — хто ще це міг бути? — відповів Вогнесерд.

Сіросмуг глянув на нього. Його очі палали тріумфом.

— Ми знайшли їх!

Вогнесерд кивнув. Він не нагадував, що знайти Вітряний Клан було тільки половиною їхнього завдання. Вони ще мали переконати котів, що їм безпечно повертатися додому.

Сіросмуг приготувався до стрибка.

— Уперед!

— Зачекай, — застеріг його Вогнесерд. — Ми не повинні їх налякати.