Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

— Що ти знаєш про цього хлопця?!

— Нічого, крім того, що ти мені сказала! — брова Бруні, відтягнута знатницею, видовжилась, як пасок, і почервоніла, мов розплавлений метал. Риси і пруги її обличчя налилися густочервоною, майже чорною, барвою. Здавалося, ще трохи такої борні — й вона спалахне та вмить згорить.

— Якщо ти мені брешеш, я виклопотаю для тебе на Соймі Вічне Згасання. Повір — це страшно.

— Я не брешу. Присягаюся безмежністю Яскра! — сказала Бруня і склала на грудях руки хрестом, повністю упокорюючись, непомітно для знатниці схрестила мізинець із безіменним пальцем на лівій руці.

Саня Василівна не чекала знаку впокорення. Бо тим знаком Бруня Карлівна Василенко цілковито віддавала себе під владу Сойма українських світлозорих. І тепер, за звичаєм Засвіту, судити її мав право тільки Сойм. А присуд його міг бути страшнішим, аніж те, що могла з нею зробити баба Саня.

— Хай буде так. Але присягу твою я лишу на тобі! — знатниця скрикнула і вдарила хованку відкритою долонею. Від удару в різні боки полилися вогнисті промені. Здійнялася хмара білого диму, що поступово ставав світлішим і яскравішим. Світло від диму різало очі. Це тривало якусь мить. Потім світло згасло.

Знічена і зламана Бруня стояла на колінах посеред кімнати. На шиї у неї зашморгом звивався яскраво-білий промінь, який не давав їй ворухнутися, бо прип'яв бідну до всіх видимих потоків світла.

— Тепер ти мусиш казати тільки правду або мовчати, — байдуже мовила Саня. — Інакше неправда тебе вб'є. Ти бачила, на що здатен цей хлопець?

— Бачила… Але все, що бачиш, треба ще довести, — протяжливо, зважуючи кожне слово, відповіла Бруня.

— Ти комусь із людей чи посутенілих про нього казала?

— Саню, ти вдалася до насильства, а це в нас без особливих підстав заборонено ще від часів Яскра та його сестри Яси… Тому… — з непереборним страхом перед світлозорою знатницею четвертого виміру світності відповіла Бруня.

— Тому, що? — Саня Василівна розглядала плед, яким її було вкрито, коли вона згасала. Плед явно їй чимось не подобався.

— Тому моя присяга була зроблена з відворотом. І я не казатиму тобі всієї правди… Бо ти сама брешеш собі.

— Я не брешу. Ти позбавила мене вибору. І я ніколи не вчила тебе іти проти сили світла. Бо все ще вірю в нього, хоча… — з мукою в голосі сказала стара. — Я змушена поставити тебе перед Соймом. Бо ти зрадила мене… Бо навіть у цьому пледі, яким ти була мене вкрила, коли я згасала, є нитка з мороку. Звідки вона взялася? Та? Хованко третього ступеня ясності Бруню Карлівно Василенко?!

Хованка схилила голову, втупилася в підлогу і напружено мовчала. Вона боялася подивитись в очі знатниці. Бо знала, що зараз погляд баби її уб'є. Саня рішуче відкрила чавунну заслону груби, нахилилася над охололим отвором із купою сірого попелу всередині, хукнула і промовила:

— І Хуху, і духу!

У глибинах димоходу щось зашкреблося. Шерехтіння зростало все дужче й дужче. А на скутому обличчі Бруні від очікування налилися жили. І вона, і Саня добре знали, що означає цей шурхіт. Яскравий зашморг із пломеня на шиї у хованки напнувся, гублячись своїм кінцем в останніх посвітах сонця, що лилися з вікна, і раз по раз стріпувався нервовим посмиком. Несподівано в чорній проймі груби зашваркотів вогонь, і звідти викотилася чимала попеляста кругла жарина. Вона дзиґою закрутилася на підлозі, обростаючи сірими лушпинами попелу. За мить по її поверхні пробігла іскра, і жарина, що стала вже великою круглою головешкою, трохи меншою від Бруні чи Сані Василівни, заговорила, користуючись спалахами іскор, що пробігали по її сіро-сивій поверхні:

— От і Хух, і його дух! Голодний вогонь чекає наказів!

Бруня вжахнулася й скулилася. Плечі її в червонім топіку здригалися. Ланці й усіляке залізяччя, навішане на ній, сумно подзенькувало.

— Перше — доправиш її до Невловної Грані! — наказала Хухові Саня.

На останньому слові Хух спалахнув і проказав без поспіху пострілами скалок і бахканням жаринок:

— Подай бодай ногу, знатнице. Останній раз ти мені її давала дві тисячі триста шість обертів Землі тому…

Саня спершу завагалась, але потім гучно клацнула язиком, і з головешки виросла одна нога, тільки чомусь нагорі, а не внизу. Хух повагом перекотився круг себе і зіп'явся на подаровану ногу. Хвостик, задоволена своєю роботою, повела далі:

— Друге — припнеш її до вічної блискавки!

Хух пересипався скалками, пирскав деінде язичками полум'я, шарудів чорно-сивими лушпайками із золи, що вкривали всю поверхню головешки, немов вулканічну магму, що вже затухала, і сумнівався. Його сумнів виразно висловлювало ґречне погойдування на одній нозі.