Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

— Фу, бридко як! — пробурмотіла сама до себе Хвостик, відвернулася і плюнула на підлогу. І на тому місці, де вона плюнула, знову виникло зображення. У ньому було добре видно, як старенька, скрадаючись, підійшла до хати Марії Бут. На підвіконні з боку вулиці сидів, звісивши ноги, Марко в повзунках, на сідничці роздутих від начепленого памперса. На вигляд хлопчик мав десь із півроку, не більше, вже був доволі спритний і кмітливий. Принаймні, складалося враження, що він усе розумів і діяв свідомо. Маленя щось чи когось розглядало в глибині хати, а в долоньках тримало віжки: одну зіткану зі світла, іншу — з темряви. Ті віжки тяглися до вікна і зникали у склі, немов у поверхні води. Саня Василівна схопила хлопчика на руки. Він лиш зачудовано зиркнув на неї, але змовчав, підкорився, немовби щось таке, тільки йому відоме, укумекав. Однак віжок своїх не відпускав, а тягнув їх за собою з вікна на вулицю.

— Світь-тінь!.. — гукнув задерикувато до бабусі малий.

Бабуся цей вигук зрозуміла по-своєму і сказала в тон дитині:

— Не грайся словами. Це небезпечно!

Потім спритно перекусила зубами темну віжку. І хлопчик ураз зарюмсав. Тоді Саня змайструвала зі світлої, променистої віжки соску і встромила її йому в ротика. Марко замовк і, підозріливо косячи на стару, заходився із задоволенням смоктати іскристу соску, скручену з променя. Тим часом Саня Василівна, не гаючись, закутала дитину в ясно-зелену шерстяну хустку, розкрила «кравчучку», яку завжди тягала з собою, і посадовила туди маленького незнайомця. Потім, так само скрадаючись, вийшла через хвіртку з двору, наддала ходу і зникла разом із візком у тумані нічної вулиці…

— Ет! — тільки й промовила від побаченого Саня Василівна і витерла з чола холодний піт. Їй було трохи соромно, що вона краде дітей. Але це почуття виникло так само швидко, як і зникло.

Одначе далі її видимі спогади не скінчилися. Зібравшись на силі, стара почовгала до спальні й раптом на порозі спинилася. Дитячий манежик у спочивальні був порожнім. Бабі Хвостик аж дух перехопило від жаху. На її лиці блимнули зловісні лихавиці, вона знову плюнула, тільки вже куди прийшлося, так що нове зображення виникло однією своєю частиною на порозі, іншою — на одвірку. Але її це не обходило, вона квапилася, як могла. Їй конче треба було бачити те, що відбувалось, коли її свідомість майже згасла. Тому вона на швидкості ще раз прокрутила вже переглянутий епізод від початку до кінця і заходилася дивитися те, що відбувалося до її завмирання.

Отож, усе виглядало так.

Двері до спальні відкрилися, ніби самі собою. І з дитячого манежика, який було видно крізь пройму дверей, вистромилася білява голівка Марка Рисочки. Він довго дивився на стареньку Саню, що потихеньку нерухоміла на кріслі-гойдалці. І вираз його обличчя був не менш прискіпливий, ніж у дорослого. А в очах блимав неспокій.

«Так не поводяться людські діти в чотири місяці», — зміркувала Саня Василівна, розглядаючи зображення, яке то уповільнювала носаком капця, то пришвидшувала. Рисочка в зображенні, що однією частиною залазило на одвірок, мигцем заповз на округлене бильце ліжечка і зіп'явся на рівні ніжки.

— Ах! — аж зітхнула світла знатниця Саня Хвостик.

А Рисочка вже тягнувся уперед, балансуючи на бильці, нахилявся тулубом з бажанням дістатися старенької і допомогти чимось їй. Він навіть щось говорив до неї. Але звук раптово щез. Поодинокі шуми ледь-ледь проривалися з минулого крізь рокотання радіохвиль, голоси природи, шамотіння вітру, писк кажанів і поклики замерзлих у холодній безодні космосу зірок.

Давня світлозора знатниця Хвостик крутила і крутила носаком зображення, що повзало по порогові й одвірку, але дарма. Крім слів: «тінь», «бринь», «кинь» і «сунь», вона нічого більше не почула. Але й ці невинні, на перший погляд, слова здалися їй чимось загрозливими.

Потім Марко запримітив промінь, що крізь прочинені двері тягнувся з вітальні, де завмирала стара, до його спальні, і вдарив по ньому рукою. Долонька відскочила чи то від променя, чи від чогось іншого, і малий скривився від болю.

У цьому місці реакції Сані Василівни на побачене були достеменно такими, як і у десятків тисяч звичайних наших бабусь і дідусів, коли вони, приневолені самотністю, дивляться по телевізору фільм чи серіал і починають його коментувати. Так трапилось і з бабою Хвостик. Вона заговорила. І це вже був не вигук «Ах!» чи «Ой!», а ціла репліка, і звучала вона так:

— Так от який ти, Рисочко?!