Джо Аберкромби - На лезі клинка

«Щоб та жінка висіла в мене над душею?»

— Але, архілекторе...

— Ніяких «але», Глокто! — зашипів Сульт. — Не смій говорити мені «але», тільки не сьогодні! Ти навіть близько не настільки покалічений, як можеш бути! Навіть близько, зрозумів?

Глокта схилив голову.

— Я перепрошую.

— Ти вже почав думати, так? Я бачу, як зарухалися коліщатка у твоїй голові. Думати, що не хочеш, аби хтось із людей Гойла заважав тобі в роботі? Так от, щоб ти знав, раніше вона працювала на мене. Вітарі — штирійка, з Сіпано. Ці люди холодні, наче сніг, і вона — найхолодніша з них. Тому тобі не треба хвилюватись. Принаймні, через Гойла.

«О ні. Натомість мені треба хвилюватись через тебе, що значно гірше».

— Я буду радий з нею працювати.

«Я буду до дідька обережним».

— Радій, скільки заманеться, головне не підведи мене! Якщо все зіпсуєш, той папір тебе не врятує. Корабель вже чекає на пристані. Рушай. Хутко.

— Звісно, Ваше Преосвященство.

Сульт відвернувся і підійшов до вікна. Глокта тихо встав, тихо присунув крісло до столу і тихо побрів до виходу. Архілектор досі стояв, заклавши руки за спину, коли Глокта якомога обережніше відчинив двері. Лише коли вони клацнули у нього за спиною, він усвідомив, що тамує подих.

— Як усе пройшло?

Глокта різко обернувся, і його шия боляче хруснула.

«Дивно, що я так і не відучився це робити».

Практик Вітарі досі валялась на стільці, споглядаючи його втомленими очима. Схоже, за весь час, що він був всередині, вона не зрушилась ані на дюйм.

«Як все пройшло?»

Він повертів язиком у роті, торкаючись своїх порожніх ясен і роздумуючи над питанням.

«Поки що рано казати».

— Цікаво, — нарешті мовив він. — Я відбуваю до Дагоски.

— Є таке.

Тепер він помітив, що у жінки справді був акцент.

«Легка нота Вільних міст».

— Наскільки я розумію, ти їдеш зі мною.

— Наскільки я розумію, їду.

Але вона не ворухнулась.

— Ми начебто поспішаємо.

— Я знаю.

Вона простягнула руку.

— Допоможеш мені встати?

Глокта звів брови.

«Цікаво, коли мене востаннє про таке просили?»

Спершу він хотів відмовити, але зрештою все ж простягнув руку, хоча би для того, щоб згадати, як це. Вона вчепилася у неї пальцями і почала тягнутись. Її очі звузились, і він чув, як вона захрипіла, поволі розпрямляючись після крісла. Його рука, його спина боліли від напруження.

«Але їй болить більше».

Він був переконаний, що за маскою її зуби стискаються від болю. Вона обережно рухала ногами та руками, не знаючи, що заболить, і наскільки сильно. Глокта не міг втриматись від посмішки.

«Заняття, яким я займаюся щоранку. Як гріє душу — бачити, що хтось робить те саме».

Нарешті вона звелася на ноги, тримаючись перебинтованою рукою за ребра.

— Рухатись можеш? — спитав Глокта.

— Я розходжуся.

— Що з тобою трапилось? Собаки?

Вона розсміялась гавкаючим сміхом.

— Ні. Мене віддухопелив здоровецький північанин.

Глокта хмикнув.

«Що ж, принаймні відверто».

— Будемо йти?

Вона поглянула на його палицю.

— Гадаю, запасних у тебе нема?

— Боюсь, що ні. В мене є тільки ця, а без неї я іти не зможу.

— Я розумію, як ти почуваєшся.

«Навряд».

Глокта розвернувся і закульгав, віддаляючись від кабінету архілектора.

«Навряд».

Він чув, як жінка плететься вслід за ним.

«Як гріє душу, коли хтось інший намагається не відстати від тебе».

Він пришвидшив крок, і це було боляче.

«Але їй болить більше. Отже, знову на Південь».

Він облизав свої порожні ясна.

«Складно назвати його місцем моїх щасливих спогадів. Знову боротися з гурками після всього, чого мені це коштувало минулого разу. Викорінювати зраду у місті, де нікому неможна вірити, особливо тим, кого послали мені на допомогу. Боротися зі спекою та пилюкою задля невдячної справи, яка практично приречена на провал. А провал, найвірогідніше, означатиме смерть».

Він відчув, як посіпується його щока, як здригається повіка.

«Померти від рук гурків? Від рук інтриганів, котрі змовилися проти Корони? Від рук Його Преосвященства чи його шпигунів? Чи просто зникнути, як мій попередник? Чи був ще у когось такий вибір смертей, як у мене?»

Кутик його рота смикнувся вгору.

«Не можу дочекатись, щоб почати».

У його голові знову і знову зринало одне й те саме питання, але Глокта досі не мав на нього відповіді.

«Чому я це роблю? Чому?»