Джо Аберкромби - На лезі клинка

Він нарешті усвідомив, що в нього є шпага. Ну, звісно ж. Він намацав ефес й оголив клинок з непевним наміром затопити гуркській чортиці по тім'ю тупим кінцем, перш ніж вона накоїть ще якогось лиха. Якщо вона була потрібна Інквізиції, то можуть забирати її геть з усім потрухом, як і всіх решта. На жаль, практики його не зрозуміли.

— Кинь зброю, — прошипіла руда жінка, свердлячи його вузькими очима.

— Нізащо! — відрізав Джезаль, глибоко обурений тим, що вона могла подумати, начебто він на боці цих злочинців.

— Е-е... — протягнув Кей.

— А-а-ах! — застогнав Дев'ятипалий, схопившись за закривавлений килим, і потягнув його на себе, перегородивши кімнату столом.

Повз руду жінку з-за дверей прокрався третій практик. В руці у рукавиці він стискав важку булаву. Неприємна зброя. Джезаль одразу уявив, що станеться, коли вона зіткнеться з його головою. Він несміло торгав ефес своєї шпаги — йому дуже бракувало вказівок до дії.

— Ви йдете з нами, — повторила жінка, поки її двоє товаришів помалу сунули кімнатою.

— О Боже, — промимрив Лонґфут, ховаючись за стіл.

Раптом двері ванної бахнули об стіну. Там стояв голісінький Баяз, з якого скрапувала мильна вода. Він спершу повільно поглянув на скривлену Ферро з ножем у руці, потім на Лонґфута, який ховався за столом, на Джезаля, котрий саме витягнув шпагу, на Кея, який просто стояв стовпом, роззявивши рота, на Дев'ятипалого, котрий лежав у калюжі крові, і нарешті дійшов до трьох чорних постатей у масках, що наготували зброю.

Запала напружена тиша.

— Що тут, блядь, відбувається? — заревів він, виходячи у центр кімнати.

Вода текла з його бороди по сивому, старечому волоссю на грудях, скрапувала з пісюна і яєць, що хилиталися собі туди-сюди. Це було чудне видовище. Голий старий проти трьох озброєних практиків Інквізиції. Смішно, а, втім, ніхто не сміявся. У ньому було щось напрочуд страшне, навіть коли він був без одягу і весь мокрий. Практики позадкували, спантеличені, навіть налякані.

— Ви йдете з нами, — повторила жінка, однак до її голосу немов закралася нотка сумніву. Один із її супутників зробив обережний крок до Баяза.

У животі Джезаля з'явилося якесь дивне відчуття. Протягле, засмоктувальне, щемке, нудотне відчуття. Наче тоді на мості у затінку Будинку Творця. Тільки гірше. Обличчя чаклуна зробилося невимовно суворим.

— Мій терпець урвався.

Найближчий практик луснув, наче пляшка, яку кинули з висоти. І жодного тобі звуку — лише тихе чавкання. Щойно він — живий і здоровий — наближався до старого, здійнявши меч, а вже наступної миті розлетівся на тисячу шматочків. Якась незнана його частка ляпнула об штукатурку біля голови Джезаля. Шпага випала і застукотіла об підлогу.

— Що ти там казала? — гаркнув Перший з-поміж магів.

Ноги Джезаля тремтіли. Щелепа відвисла. Він відчував слабкість, нудоту і страшну порожнечу всередині. На його обличчі були краплі крові, але він не насмілився поворушитись, щоб їх витерти. Він дивився на голого старого і не міг повірити своїм очам. Здавалось, ніби він став свідком того, як добродушний старий дурник умить перетворився на жорстокого убивцю, і не завагавшись при цьому ні на мить.

Рудоволоса жінка на мить застигла, забризкана кров'ю і грудками м'яса та кісток, вирячивши очі завбільшки, як дві тарілки, а тоді почала повільно задкувати до дверей. Другий пішов услід за нею, і так поспішав забратися, що ледь не перечепився через ногу Дев'ятипалого. Всі інші стояли нерухомо, наче статуї. Джезаль почув швидкі кроки у коридорі — це двоє практиків пустилися навтьоки. Він майже заздрив їм. Вони принаймні могли втекти. Натомість кошмар тривав.

— Нам треба вшиватися звідси, і то негайно! — гаркнув Баяз, кривлячись, немов від болю. — Тільки штани накину. Допоможи йому, Лонґфуте! — крикнув він не оглядаючись.

У навігатора вперше відняло мову. Він закліпав, тоді піднявся з-за столу, нахилився до непритомного північанина і відірвав смужку від його подертої сорочки, щоб зробити пов'язку. Відтак спохмурнів і завагався, наче не знав, з чого почати.

Джезаль зглитнув слину. Він досі тримав у руці шпагу, проте він не мав сили повернути її назад у піхви. Шматочки нещасного практика були розкидані по кімнаті, поприлипавши до стін, стелі, людей. Джезаль ще ніколи не був очевидцем смерті, тим паче такої огидної і неприродної за своєю суттю. Він гадав, що мав би бути нажаханим, але натомість відчув дивовижне полегшення. Його тривоги тепер видавалися нікчемними.