Джо Аберкромби - На лезі клинка

Він кинувся до найближчої маски, волаючи на все горло і розмахуючи над головою мечем. Чоловік спробував відскочити, але вістря клинка зачепило його плече, і він втратив рівновагу. За ним вискочив ще один. Він рубонув сокирою, і Лоґен відсахнувся, охнувши, коли довелося спиратися на викручену ногу.

Він щосили розмахував своїм дворучником, але ворогів було забагато. Один переліз через стіл і став поміж ним і Ферро. Щось вдарило його у спину і він похитнувся, закрутився, послизнувся, вдарив мечем і поцілив у щось м'яке. Хтось закричав, але на Лоґена вже знову нападав той, котрий мав сокиру. Маски і залізо, удари та брязкіт зброї, лайка та крики, хрипке дихання — все злилося воєдино.

Лоґен продовжував махати мечем, але він був такий втомлений, такий побитий, такий безсилий. Меч своєю чергою був важким і з часом тільки важчав. Один із нападників ухилився, й іржаве лезо брязнуло об стіну, вибивши добрий кусень дерев'яної обшивки і врізавшись у штукатурку за нею з такою силою, що Логен ледь не випустив меча із рук.

— Ох! — вирвалось у нього, коли нападник гепнув йому коліном у живіт.

Щось вдарило його по нозі, і він заледве не впав. Він чув, як хтось позаду верещить, проте здавалось, що це десь далеко. У грудях пекло, в роті було кисло. Він був у крові. Весь у крові. Він ледве дихав. Маска зробив крок уперед, а за ним ще один, всміхаючись, передчуваючи перемогу. Лоґен позадкував до каміна, підсковзнувся і звалився на одне коліно.

Все має свій кінець.

Він більше не міг підняти старий меч. У нього не залишилося сил — ні краплі. Кімната почала розпливатись.

Все має свій кінець, але дещо лише лежить, забуте, і чекає свого часу...

В животі Лоґена з'явилося холодне відчуття — відчуття, якого він не переживав уже давно.

— Ні, — прошепотів він. — Я звільнився від тебе.

Але було пізно. Надто пізно...

...Його вкривала кров, однак це було добре. Кров проливалася щоразу. Але він стояв на колінах, і це було неправильно. Кривава Дев'ятка не схиляється ні перед ким. Його пальці намацували щілини між камінням каміну, чіплялися за них, немов коріння могутнього дерева, спинаючи його на ноги. Його нога боліла, але він усміхнувся. Біль лише розпалював вогонь. Щось ворушилось перед ним. Люди у масках. Вороги.

Тобто трупи.

— Ти поранений, північанине!

В очах найближчого до нього чоловіка в масці блищали іскри, а сяюче лезо його сокири колихалось у повітрі.

— Ще не хочеш здатись?

— Поранений? — Кривава Дев'ятка задер голову і розреготався. — Зараз я тобі, блядь, покажу, що таке поранений!

Він метнувся вперед, проскочив під сокирою, вертлявий, наче риба в річці, і махнув знизу по колу важким клинком. Меч врізався в коліно нападника і вигнув його в інший бік, а тоді вп'явся в другу ногу, вибивши з-під нього землю. Чоловік приглушено скрикнув, крутнувшись на плитняку, і злетів у повітря, метляючи потовченими ногами.

Щось врізалось у спину Кривавої Дев'ятки, але він не відчув болю. Це був знак. Послання таємною мовою, яку розумів лише він. Воно повідомляло, де стояв наступний покійник. Він розвернувся, і меч подався за ним шаленою, прекрасною, невідворотною дугою. Клинок врізався у чийсь живіт, склав чоловіка навпіл, відірвав його від землі і підкинув у повітря. Той відскочив від стіни поряд із каміном і повалився на землю, присипаний шматками штукатурки.

Ніж зі свистом розтяв повітря і з глухим звуком увіп'явся глибоко в плече Кривавої Дев'ятки. Чорний із кільцями у вухах. Ось хто кинув той ніж. Він стояв по інший бік столу, всміхаючись, задоволений своїм кидком. Непоправна помилка. Кривава Дев'ятка кинувся до нього. Ще один ніж просвистів повз, брязнувши об стіну. Він перескочив стіл і меч подався за ним.

Темношкірий ухилився від першого розмашистого удару, ухилився і від другого. Він був швидкий і спритний, але недостатньо. Третій удар зачепив його бік. Черкнув краєчком. Всього лише подряпина. Всього лише розтрощив ребра і змусив із криком упасти навколішки. Останній удар був кращим — дуга з плоті й заліза окреслили коло, а відтак клинок увіп'явся в щелепу і відтяв півголови, забризкавши кров'ю стіни. Кривава Дев'ятка висмикнув ніж зі свого плеча і пожбурив його на підлогу. Кров полилась із рани, заливаючи сорочку і залишаючи на ній велику, прекрасну, червоногарячу пляму.

Він упав і покотився, як ото котиться по землі опале осіннє листя, а мимо у випаді пролетів чоловік з коротким клинком, рубонувши повітря там, де він щойно стояв. Перш ніж маска встиг обернутись, Кривава Дев'ятка вже кинувся на нього, обвивши лівою рукою його кулаки. Чоловік боровся і виривався, але марно. Хват Кривавої Дев'ятки був міцним, як коріння гір, і невідворотним, як приплив.