Джо Аберкромби - На лезі клинка

Лоґен облизав губи і показав пальцем на себе. Вона кивнула. Плаский дах був на десять футів нижче, але їх розділяло не менше двадцяти футів порожнечі, а до землі було далеченько. Лоґен поволі позадкував, набираючи достатню відстань для розгону. Кілька разів глибоко вдихнув і на мить заплющив очі.

В якомусь сенсі буде прекрасно, якщо він упаде. Жодних пісень, жодних історій. Лише кривава пляма на якійсь бруківці. Він побіг. Ноги загупали по каменю. І тільки вітер засвистів, смикаючи за вже без того порваний одяг. Плаский дах швидко наближався. Лоґен приземлився зі страшним гуркотом, перекотився так, як Ферро, і випростався поряд із нею. Він був досі живий.

— Ха! — вигукнув Логен. — Як тобі таке?

Щось зарипіло, тоді хруснуло, а тоді дах під ногами Лоґена провалився. Падаючи, він розпачливо вхопився за Ферро, і вона, безпорадна, пірнула за ним. Якусь нудотну мить він падав, волаючи і хапаючись за порожнечу. Удар у спину.

Лоґен закашлявся від задушливого пилу, струснув головою, болісно заворушився. Він знаходився у кімнаті, яка після яскравого світла надворі видалася темною, як чорнило. У світляному стовбі з нерівної дірки в дахові крутився пил. Під ним було щось м'яке. Ліжко. Воно наполовину завалилось і перехнябилось, а ковдри всіяли шматки відбитої штукатурки. На його ногах щось лежало. Ферро. Він пирхнув булькотливим сміхом. Нарешті в ліжку з жінкою. На жаль, не так сталось, як сподівалось.

— Йобаний білий дебіл! — гаркнула вона, злізаючи з нього і рушаючи до дверей.

З її спини посипалися шматочки дерева і штукатурки. Вона загримкотіла дверною ручкою.

— Замкнено! Ми замк... — Лоґен пронісся повз неї, зірвавши двері з петель, і розпластався в коридорі.

Ферро перескочила через нього.

— Давай, біляче, давай!

Від дверей відколовся зручний з вигляду шматок дерева, з кінця якого стирчало кілька цвяхів. Логен з його допомогою зіп'явся на ноги, прокульгав кілька кроків коридором і зупинився перед роздоріжжям. В обидві сторони тягнувся темний прохід. З маленьких вікон на темний килимок падали різкі озерця світла. В який бік пішла Ферро, неможливо вгадати. Він повернув направо, до сходового маршу.

У кінці тьмяного коридору до нього обережно наближалася постать. Довга і худа, наче павуча тінь, вона навшпиньки ступала мороком. Промінь світла вихопив із темряви яскраво-руде волосся.

— Знову ти, — сказав Лоґен, зважуючи у руці уламок дерева.

— Еге. Я.

Щось дзенькнуло, і в пітьмі зблиснув метал. Логен відчув, як шматок дошки вирвався з його пальців, а за мить побачив, як той полетів за спину жінки й загримкотів десь у глибині коридору. Знову без зброї, але хвилюватись було ніколи. У руках жінки з'явилось щось на кшталт ножа, і вона метнула ним у Лоґена. Він відстрибнув вбік, зброя просвистіла повз його вухо, але нараз жінка смикнула іншою рукою і щось різонуло Лоґена по обличчю, прямо під оком. Він позадкував до стіни, намагаючись зрозуміти, з якою магією йому доведеться мати справу.

Річ у її руках скидалася на металевий хрест — три вигнуті леза, одне з гачком на кінці. Від кільця на руків'ї тягнувся ланцюжок і зникав у рукаві жінки.

Ця штука полетіла вперед, майнула за дюйм від лиця Лоґена, оскільки він встиг ухилитися, вибила сніп іскор, різонувши по стіні, і плавно повернулась назад у долоню жінки. Вона опустила зброю, і та легенько колихалася на ланцюгу, брязкаючи по підлозі, підстрибуючи і розкручуючись, поки жінка підступала до нього. Вона смикнула зап'ястям і лезо знову метнулося до Лоґена. Він спробував ухилитися, але лезо різонуло його по грудях, забризкавши кров'ю стіну.

Він кинувся було на неї, проте його розпростерті руки зімкнулися навколо порожнечі. Щось брязнуло, і він відчув, як з-під його ніг утікає підлога, а щиколотка болісно викрутилась, коли жінка прошмигнула під його руками і піймала його ланцюжком. Він розпластався ниць, а тоді почав підніматись. Ланцюжок прослизнув під шию. Лоґен якраз встиг підставити руку, перш ніж він міцно зімкнувся. Жінка осідлала його: він відчував, як її коліно втискалося йому у спину, чув її шипляче дихання крізь маску. Вона натягувала ланцюжок все тугіше і тугіше, аж поки той не врізався йому в руку.

Лоґен кректав, спинаючись на коліна, непевно зводячись на ноги. Жінка досі висіла у нього на спині, тиснучи його своєю вагою, тягнучи за ланцюжок із усіх своїх сил. Лоґен замахав вільною рукою, але не міг дістати її, не міг скинути — вона присмокталася до нього, наче п'явка. Він уже ледве дихав. Ступив кілька кроків вперед, а тоді впав на спину.