Джон Толкин - Повернення короля

– Уперед! Уперед! – кричав Еомер. – Пізно відступати. Твані Ентави прикривають нас із флангу. Нам слід поспішати. Вперед!

Так Король Теоден покинув своє королівство і тепер верста за верстою долав довгу звивисту путь, проминаючи один по одному сигнальні пагорби: Каленгад, Мін-Ріммон, Ерелас, Нардол. Але їхні вогні вичахли. Усі довколишні землі були сірі та завмерлі, попереду дедалі густішала тінь, і в кожному серці дедалі меншало надії.

Піпіна розбудив Ґандальф. У їхній кімнаті палахкотіли свічки, бо крізь вікна всередину пробивалося тільки тьмяне світло; повітря було важке, ніби перед грозою.

– Котра година? – запитав Піпін, позіхнувши.

– Уже по другій, – відказав Ґандальф. – Час встати і причепуритися. Тебе покликав до себе Володар Міста, щоби повідомити твої нові обов’язки.

– А поснідати в нього можна буде?

– Ні! Я дам тобі поснідати – і до обіду ти вже нічого не отримаєш. Скупу їжу нині розподіляють лишень у належний час.

І Піпін сумно зиркнув на невелику скибку хліба і геть замалий для неї (на його думку) шматок масла, що чекали на нього біля кухлика водянистого молока.

– Навіщо ти мене сюди привіз? – запитав гобіт у чарівника.

– Це тобі дуже добре відомо, – відповів той. – Аби ти не встругнув якоїсь дурниці; а якщо тобі тут не подобається, то попрошу пригадати, що призвідця цієї мандрівки – ти сам.

Піпін лиш промовчав у відповідь.

Невдовзі він уже знову йшов поряд із Ґандальфом холодним коридором до Вежової Зали. Там у похмурій напівтемряві сидів Денетор, схожий на старого терплячого павука (так здалося Піпінові), котрий, напевно, відучора й не ворухнувся. Денетор знаком вказав Ґандальфові на стілець, а гобіт певний час стояв, залишений без уваги. Аж раптом старий звернувся до нього:

– Ну, пане Переґріне, сподіваюся, вчорашній день ти провів із користю і так, як тобі до вподоби? Утім, харчують у цьому місті, напевно, гірше, ніж ти сподівався.

Піпіна охопило незатишне враження, ніби Володар Міста якимсь робом дізнався про все, що гобіт казав чи робив. Та й тепер він, як видається, здогадувався про більшість Піпінових думок. Тож гобіт нічого не відповів.

– І чим же ти можеш мені прислужитися?

– Я гадав, пане, що ти розповіси мені про мої обов’язки.

– Розповім, коли з’ясую, на що ти здатний, – відповів Денетор. – Але найшвидше я довідаюся про це, либонь, тоді, коли ти будеш біля мене. Зброєносець із моєї зали попрохав дозволу піти в зовнішній гарнізон, тож ти тимчасово заміниш його. Чекатимеш на мене, виконуватимеш мої доручення і бесідуватимеш зі мною, якщо війна та наради залишать мені бодай часину дозвілля. Ти вмієш співати?

– Так, – сказав Піпін. – І навіть непогано – як для свого народу. Проте, володарю, ми не маємо пісень, які би гарно звучали у величних залах за лихих часів. Ми рідко співаємо про щось страшніше, ніж вітер чи дощ. Здебільшого мої пісні про те, що може розсмішити, ну, і про їжу та питво, звісно ж.

– І чому ж ці пісні не годяться для моїх залів у таку пору, як оця? Ми тут довго жили під покровом Тіні, то хіба не можемо послухати бодай відлуння з тих країв, яких вона ніколи не торкалася? Тоді ми принаймні переконаємося, що наша пильність була недаремна, хоча за неї ніхто й не подякував.

Піпінові тенькнуло серце. Він був не в захваті від того, що йому доведеться співати ширські пісеньки перед Володарем Мінас-Тіріта, особливо ж – ті кумедні співанки, які він знав найліпше: вони були надто… сільські, сказати б, для такої оказії. Та наразі йому відлягло: гобітові не наказали співати негайно. Денетор повернувся до Ґандальфа й узявся розпитувати його про рогіримів, про їхню політику, про становище королевого небожа Еомера. І Піпін дивувався, скільки всього Володар знає про народ, який живе дуже далеко, хоча сам Денетор, напевно, вже чимало років не покидав стін свого Міста.

Раптом Намісник махнув Піпінові й на часину знову відіслав його куди-інде.

– Іди до зброярень Цитаделі, – сказав він, – і візьми собі там стрій та зброю служника Вежі. Їх уже підготували. За моїм учорашнім наказом. Повертайся, коли переодягнешся!

Усе було так, як і сказав Денетор, тож Піпін незабаром уже переодягнувся в дивне вбрання, всуціль чорно-срібне. На ньому була коротка кольчуга зі сталевих кілець, які, проте, були чорні, як гагат; і шолом із високим гребенем та з маленькими воронячими крилами обабіч, а всередині кола на передній його частині виблискувала срібна зірка. На кольчугу було накинуто коротку чорну мантію, на якій спереду сріблом було вишито символ Дерева. Старе гобітове вбрання склали і кудись забрали, та йому дозволили залишити сірий лорієнський плащ, хоча його й не можна було вдягати, доки Піпін був на службі. Тепер він і справді мав вигляд Ерніл і Феріаннат – Принца Півмірків, як його називали люди (тільки гобіт про це не знав): але йому було якось незатишно. У цій пітьмі Піпін уже почав занепадати духом.