Джон Толкин - Повернення короля

Ґноми . Ґноми – це окремий народ. Про їхнє незвичайне походження та про те, чому вони водночас схожі й не схожі на ельфів і людей, розповідає «Сильмариліон»; але цієї розповіді не знали нижчі ельфи зі Середзем’я, тоді як оповіді людей, котрі жили в пізніші часи, змішано зі спогадами інших рас.

Ґноми – міцна, здебільшого непоступлива раса, потайна, працелюбна; вони добре пам’ятають образи (а також і зроблене їм добро), а камінь, коштовності й інші речі, які набувають гарної форми у вправних руках майстра, люблять більше, ніж живих істот. Але від природи вони не злі, й мало хто з ґномів служив Ворогові з власної волі, хоч би що говорили про те людські оповіді. Адже люди віддавна були пожадливими до ґномівського багатства та до витворів їхніх рук, тому обидві раси розділяла безперервна ворожнеча.

Однак у Третю Епоху в багатьох місцях усе ще можна було натрапити на щиру дружбу між людьми та ґномами; а природа ґномів посприяла тому, що, подорожуючи, працюючи і торгуючи в різних землях – як повелося між ними після зруйнування їхніх давніх осель, – вони навчалися мови тих людей, серед котрих жили. Проте потайки (і завісу цієї таємничості вони, на відміну від ельфів, вельми неохоче привідкривали навіть перед друзями) користувалися власною дивною мовою, яка мало змінилася з роками. Адже то була не просто мова, яку чуєш від народження, а мова традиційних знань, що її ґноми плекали й охороняли як скарб із минулого. Мало кому з інших народів таланило її вивчити. У цій книзі її представлено лише тими топонімами, які Ґімлі розкриває своїм соратникам, та ще бойовим кличем, що його він вигукує під час облоги Горнбурґа. Це принаймні не було таємницею. І чули його на полях битви, відколи світ був молодий: Барук Кгазậд! Кгазậд ай-мệну! – «Сокири ґномів! Ґноми йдуть на вас!»

Проте ім’я самого Ґімлі й імена цілого його роду мають північне (людське) походження. Суто ґномівських, потаємних і «внутрішніх» імен – своїх справжніх імен – вони не відкрили жодному чужинцеві з іншого народу і навіть не писали їх на могилах.

Викладаючи зміст «Червоної книги» у вигляді історії, яка надавалася би для читання сучасному книголюбові, перекладач, наскільки це було можливо, відтворив її лінгвістичний матеріал мовою наших часів. Лише мови, відмінні від спільної, збереглися в оригінальному варіанті; проте ними передано головно власні назви осіб і місць. Спільну мову як мову гобітів і їхніх оповідей було відтворено сучасною українською. Під час роботи над перекладом різницю між різними говірками, відчутними у вестроні, було практично нівельовано. Попри кілька спроб відтворити ці відмінності шляхом використання різних за стилями висловів української мови, треба розуміти, що різниця у вимові та сталих виразах Ширу і вестрону в устах ельфів та шляхетних людей Ґондору була значно більшою, ніж те можна було продемонструвати в цій книзі. Гобіти взагалі розмовляли переважно сільським діалектом, натомість у Ґондорі та Рогані побутувала давня мова, доволі офіційна та піднесена.

Проте один пункт щодо цих відмінностей тут таки варто згадати, бо він дуже важливий. У вестроні займенники, які позначали другу особу (а часто також і третю), поділялися незалежно від граматичного числа на «шанобливі» та «панібратські». Втім, однією з особливостей ширського вестрону було те, що шанобливі форми практично зникли з розмовного вжитку. Вони продовжували існувати лишень у мові селян, особливо зі Західної Чверті, котрі використовували їх як пестливі форми звертань. Саме про це йшлося тоді, коли народ Ґондору говорив про незвичність мови гобітів. Переґрін Тук, приміром, у перші кілька днів перебування в Мінас-Тіріті послуговувався панібратськими займенниками в розмовах із людьми всіх рангів, включно зі самим Володарем Денетором. Це могло розважати постарілого намісника, та, без сумніву, вражало його слуг. Очевидно, такий вільний ужиток панібратських займенникових форм посприяв поширенню популярних чуток про те, що Переґрін у себе на батьківщині обіймав дуже високе становище [90] .

Читач помітить, що гобіти, як-от Фродо, й інші особи, як-от Ґандальф і Араґорн, періодично змінюють стиль мовлення. Більше учені та здібні з-поміж гобітів трохи знали «книжну мову», як її називали в Ширі, тож вони швидко помічали та переймали стиль мовлення тих, із ким зустрічалися. Так чи так, а для тих, хто багато подорожує, цілком природно певною мірою підлаштовуватися до мови тих, із ким їх зводить доля, особливо якщо вони, як-от Араґорн, часто змушені приховувати своє походження і те, що роблять. До того ж у ті часи всі вороги Ворога шанували стародавність: і мови, й багато чого іншого, – тому насолоджувалися нею, наскільки те дозволяли їхні знання. Ельдари, котрі були понад усе майстрами слова, могли послуговуватися багатьма мовними стилями, хоча найбільш природною для них була вимова, найближча до їхньої власної мови, значно старовиннішої за мову Ґондору. Ґноми теж досить легко опановували мови, тож вони без труднощів пристосовувалися до товариства, в якому перебували, проте вимова їхня здавалася декому надто жорсткою та гортанною. А от тролі й орки розмовляли так, як їм удавалося, без любові до слів чи речей; і мова їхня була насправді ще більш спотвореною та огидною, ніж зображено тут. Заледве чи кому-небудь захочеться відтворити її вповні, хоча взірців не довелося би довго шукати. Балачку такого штибу нерідко чуємо з уст тих, у кого орківський розум: жахлива через невитравні ненависть і презирство, надто довго відмежована від добра, вона зберегла якусь дещицю словесної сили лише для слуху тих, для кого тільки огидне звучить переконливо.