Тамара Крюкова - Зоряний лицар

— Чому я повинна вірити твоєму слову? — запитала вона.

— А чому б і ні?

Трохи подумавши, Марика кивнула.

Коли Гліб повернувся, дівчини вже не було. Утім, цього й слід було чекати. І все-таки він засмутився. Дикунка була не схожа на жодного з хлопців, з якими Глібові доводилося спілкуватися, але йому здавалося, що вона змогла б зрозуміти його краще, ніж діти знаті. Їм обом у житті не дуже поталанило. Звісно, на перший погляд він мав усе, про що тільки можна мріяти, але що означають почесті й багатства порівняно з тим, що він приречений назавжди залишитися недоростком.

Гліб сів на парапет фонтана й, поклавши поруч із собою непотрібний тепер згорток з їжею, байдуже опустив долоню в по-осінньому темну воду, дивлячись, як бульбашки повітря обмальовують сріблястим контуром його руку.

— Гей ти, гей, — раптом почув він приглушений оклик.

Кущі розсунулися, і в них з’явилася Марика.

— А я думав, що ти пішла, — зрадів Гліб.

Коли вона побачила його непідроблену радість, куточки її губ здригнулися й несміливо піднялися, готові ось-ось знову опуститися в настороженій похмурій гримасці. Гліб посміхнувся, і обличчя маленької циганки повільно, як розпукується квітка, теж розцвіло широкою посмішкою. Вони стояли й сміялися без усякої причини, просто тому, що вони були дітьми, тому, що іноді хочеться забути про незлагоди, і ще тому, що вони зустрілися: босонога обірванка — дочка циганського барона — та всіма обожнюваний принц, якому не судилося вирости.

— Твоє ім’я як? — запитала дівчинка.

— Гліб.

— Гліб, — вона повільно, ніби куштуючи на смак, повторила його ім’я: — Гарне ім’я, добре, ніби хліб.

— Ой, я ж приніс тобі поїсти, — похопився хлопчик. — Тільки спочатку треба змазати подряпину. Піди вмийся.

Він дістав зі згортка баночку з маззю, яку потай запозичив у лікаря. Марика здивовано уп’ялася на хлопчика.

— Ти осліп? Я вже вмилася.

Вона продемонструвала брудні патьоки на щоках.

Гліб мовчки похитав головою і підвів її до фонтана.

— Мийся як слід. Баронесі не пристало ходити замурзаною. І ще я приніс тобі ось це, — він простяг їй кістяний гребінь з тонким золотим орнаментом на руків’ї.

— Це мені?!

Річ була недешевою. Що як його мати почне шукати гребінь? Дівчинка похитала головою, відсовуючи подарунок.

— Віднеси його своїй матері, а то скажуть, що я украла. Вони завжди так говорять. Дочка циганського барона ніколи не стане злодійкою, — вона обурено тупнула босою ногою, немов ставлячи крапку під своїм твердженням.

— Не бійся, ніхто не звинуватить тебе. Це мій гребінь, так що ніхто не помітить, що він зник.

Секунду повагавшись, дівчинка вихопила гребінь з рук хлопчика й, поцілувавши, пригорнула до грудей, ніби хтось збирався відняти її перший у житті подарунок.

Гліб стояв проти сонця. Його пишне волосся, наче німб, золотим ореолом сяяло навколо голови. На мить Мариці здалося, що він не хлопчик, а янгол, який зійшов на землю. І він такий же добрий. Він подарував їй гребінь.

Циганка рішуче підійшла до фонтана й цього разу від душі терла руки й обличчя, умиваючись, ніби перед Великоднем. Від холодної води її щоки розчервонілися. Рум’янець надав смаглявій шкірі ніжного відтінку. Умита й розчесана, вона змінилася. Величезні блискучі очі й багата копиця волосся робили її справжньою красунею.

На лавці біля фонтана Марика почувала себе не у своїй тарілці. Вона знала, що в приватних володіннях циган не люблять. Цей незвичайний хлопчик був дуже добрий до — неї, і вона зовсім не хотіла, щоб йому через неї дісталося від господарів. Пововтузившись, вона сказала:

— Тебе насварять, якщо побачать зі мною.

— Заспокойся, ніхто мене не насварить, — сказав Гліб і для більшої переконливості додав: — Якщо хочеш знати, мій дід був бакалійником, а мамі в хрещені взяв жебрачку, яка постукалася до хати за милостинею.

Гліб вирішив не уточнювати, що потім жебрачка виявилася феєю, адже дід теж про це дізнався лише значно пізніше хрестин.

— Виходить, твій дід такий же ненормальний, як ти, — широко посміхнулося дівча.

Вони влаштувалися в більш затишному місці. Марика з такою цікавістю діставала з пакета булочки, шинку, сир і яблука, ніби це були різдвяні подарунки. Принесена Глібом їжа була для неї справжнім бенкетом. Вона почала з апетитом уплітати бутерброди, але побачивши, що хлопчик не розділяє з нею трапезу, припинила жувати:

— Чому не їси?

— Не хочу.

— Брешеш. Як можна не хотіти їсти?