Марта Коваленко - Маленький світ

— Це не дуже добре, але чому ти не попросив його у самого Зуфа?

— Що ти! Він не віддасть мені пляшечку. Окрім того, він заборонив мені навіть підходити до його будинку. А ти часто у нього буваєш. Він тобі довіряє.

— Ти хочеш щоб я попросила у нього?

— Навряд чи він віддасть тобі настій…

— Що ж я повинна зробити?

— Ти візьмеш пляшечку сама.

Сіда перестала посміхатися і своїми чорними округлими від здивування очима дивилася на Беша. Нарешті промовила:

— Ти хочеш, щоб я її вкрала?!

Вона й справді часто була у будинку Зуфа. Допомагала йому по господарству, готувала їжу. Іноді старий чаклун розповідав їй невеликі таємниці лікування. Вона могла спокійно увійти до його кімнати заставленої різноманітними пляшечками та мішечками з трав’яними сумішами. Деякі ліки вона сама оминала, знаючи їх чарівну силу. Тому розуміючи про що зараз говорив Беш вона відчувала себе збентежено. Це був недобрий вчинок, навіть двічі недобрий: ні Зуф, ні Тей не заслуговують на таке. Проте, відмовити коханому, який так палко дивився у очі, не змогла.

— Ти ж хочеш, щоб ми одружилися? — гнув своєї Беш.

— Так, звичайно. Але все можна владнати по-іншому, без брехні.

— Сідо, Тей ніколи мене не визнає!

— Ти дуже поспішаєш, я вірю він поступиться!

— Скільки ще чекати? Мабуть ти мене просто не кохаєш?! — з переконливим розчаруванням промовив він і відвернувся.

— Авжеж кохаю! Подивися на мене, заглянь у очі ще раз, невже ти не бачиш, що заради тебе я згодна на все!

— У такому разі зроби це заради нас, — промовив він тихо і обійняв її за плечі.

— Я повинна трохи подумати…

— Так, я буду чекати на відповідь.

Беш намагався її поцілувати, та настрій Сіди змінився. Вона попрощалася і зникла у тіні густих дерев. У цю хвилину усі її почуття змішалися і на серці стало неспокійно. Вона розуміла, що Беш штовхає її на дуже поганий вчинок. Розуміла, що брат не пробачить їй цього, але наслідком було здійснення її найбільшого бажання. Тому думка, що насправді більше переважає — любов до коханого, чи любов до брата, була питанням без відповіді. Кілька днів вона металася у своїх думках, мов метелик біля вогню. Зазирала у очі брату, чекаючи від нього підтримки, та рішення його було незмінним. Бачити Беша біля сестри він не хотів. І все частіше Сіді приходила думка скоритися коханому.

— Нічого не бійся, — сказав він, коли Сіда наступного разу прийшла на зустріч. — Тебе ніхто не помітить, я все розрахував. Це потрібно робити у день Свята Примирення, коли усі будуть у маковому полі. Будинок Зуфа буде порожнім, і ти спокійно туди зайдеш. Ну чому ти така мовчазна?

— Я теж буду на святі.

— Так! Так, обов’язково! Так навіть краще! Тебе не буде деякий час, а потім непомітно повернешся, ніби нічого й не сталося. Гей, чуєш? — він заглядав Сіді у очі, обійнявши її обличчя. — Думай лише про те, заради чого ти це робиш! Заради нашого майбутнього.

Дорогою назад Сіда йшла з опущеною головою. Захоплююча та яскрава радість кудись поділася. Були лише сумніви та міркування. Але майбутнє з Бешем, яке вона собі уявляла тисячу разів, мало бути дивовижним. Тому очікування свята було для неї нестерпним. А Тей дивився на неї і не розумів чому стали такими сумними її очі. Де подівся гарний настрій і дівоча грайливість. На усі його питання Сіда відповідала одне: «Все добре!». Відчуваючи провину, Тей не чіплявся до неї, та вирішив чекати, доки сестра розповість сама.

Напередодні свята Сіда востаннє прийшла до річки побачити Беша. Він знов стояв на своєму, розповідаючи що і як треба зробити. Розуміючи, що дівчина усе таки наважилася на цей крок, Беш виглядав щасливим. Кружляв біля неї засипаючи ніжними словами та ласкою. Сіда геть розтанула, та відкинула усі сумніви, щодо вчинку.

Наступного дня надвечір почалося свято. Усі жителі Лешти зібралися у самого підніжжя гори, на встеленому яскраво-червоними маками полі. Посеред нього було запалено кілька вогнищ, розташованих колом. Всі, хто збирався зняти з себе важкий тягар образ, заходили у центр між вогнищами, і сідали на землю один проти одного. Перший просив пробачення, другий від усієї душі пробачав і давав обітницю не згадувати ніколи про це. Тому емби у колі завжди були парами.

Ще не було темно, хоча сонце вже майже сховалося за нерівним хребтом гори. Зуф стояв між вогнищами і промовляв молитви, зазиваючи духів прийняти добрий вчинок ембів. Рішення тих хто був у колі повинно бути тільки щирим, тому якщо з часом хтось порушував обітницю, його відкрито осуджували, а після такого позору дехто навіть покидав містечко.