Владимир Аренев - Дитя песиголовців

— Зачекай, наші ж і вдарили?

— Ні, — спокійно відповів батько, — наші просто постачали їх у Середгір’я. Війна війною, а бізнес бізнесом. Якщо між ними взагалі існує різниця. І от, селище щільно так заспівали «соловейками», спершу в одному діапазоні, потім в іншому. Нас зачепило по дотичній, двох ми тоді втратили, де Фіссер забрав їхні жетони, повісив собі на шию. Він звинувачував себе в тому, що все-таки погодився затриматися; вважав, що інакше всі свої вціліли би.

Десь із боку старого ринку раптом завищала сигналізація, потім вирубилася — і в кількох багатоповерхівках одразу згасли вікна. Ну й ліхтарі на вулиці відповідно.

Марта витягла мобілу, щоб підсвічувати собі. Батько простував так, наче нічого особливого не сталося, бачив він у темряві не гірше, ніж при світлі. Може, навіть краще.

— «Соловейки» змішали нам усі карти: зійшла лавина, перевал завалило, місцевість ніхто з наших толком не знав. Ішли навмання. Діти тільки ускладнювали ситуацію: були в шоці, їсти-пити не хотіли, дівчинка років трьох увесь час кликала якогось Йаха. Коли зробили привал, Сантехнік почав безперестанку блювати. Блював він скорпіонами — дрібними, чорними, ми їх називали насінням. Під ранок Сантехнік помер, але ті самі симптоми проявилися в Пінгвіна й Гвинта. Стало очевидно, що ми десь — найімовірніше, в селищі — підхопили передсмертне прокляття. Спрут — він знався на цих речах — сказав: більше шансів, якщо розпорошимося. Хоча б на дві-три доби. За цей час інфіковані відсіються, а ті, кого не зачепило, отримають шанс вижити. Та де Фіссер вирішив інакше. Він знайшов на карті якесь сільце й повів нас туди, всіх.

Марта слухала не перебиваючи. Взагалі-то вони вже прийшли, але вона не бачила сенсу квапитися: будинок, у якому жив Штоц, теж стояв без жодного освітленого вікна, а в темряві ломитися в гості — якось незручно все-таки. А батько не так часто розповідав їй про те, що з ним сталося у Середгір’ї.

Таке — ніколи не розповідав.

— «Худі гулі», зрештою, вийшли на нас. Так ми втратили ще кількох. Якби не пара наших «люстерок» та «гребінців», нас би взагалі розмазали, а так — вдалося збити зі сліду. Потім ми прийшли в село, яке де Фіссер знайшов на карті. Але там уже хтось побував — чи наші, чи котрась із банд, — причому от тільки недавно. Сил у нас не лишалося, у Спрута, Ланцета й Кабана проявилися перші ознаки інфікованості, а Гриб, Нарвал і Махорка вже були на останній стадії, кидати їх ніхто не хотів, вирішили перечекати ніч, поховати — а там за ситуацією. І от вночі в село прийшла стара. Ми із Гіппелем якраз стояли на варті, тому могли заприсягтися чим завгодно: це була саме стара.

— Але потім, — сказала Марта, — дим сховав її, а коли розвіявся, виявилося, що це аж ніяк не стара. Я пам’ятаю цей твій сон.

Батько похитав головою:

— Не сон. Так все й було, Марто. Та жінка запропонувала нам угоду. Точніше — три угоди. Як вдячність за дітей, яких ми врятували, — так вона сказала.

— Але дітей було двоє, брат і сестра.

— Третя угода, за її словами, була дарунком. Як жест доброї волі. А по суті всі три були однією. Ми хотіли вижити й повернутися — всі ми. Та Гриб, Нарвал і Махорка помирали, тому їм вона запропонувала свій, особливий вихід.

— Не вижити, але повернутися, — кивнула Марта.

— Так. Їм нічого іншого не лишалося. Та жінка зробила так, щоб вони більше не викашлювали із себе скорпіонів. Але передсмертне прокляття неможливо відмінити, тільки обманути. Відтоді вони повинні були не сходити з потягів — не довше, ніж на тиждень упродовж року. Тоді їм здавалося, що це легко, але потім Нарвал передумав… — Батько помовчав, трусонув головою. — А для нас, іще живих, вона принесла глечик. Ми надрізали шкіру на своїх долонях і зцідили до глечика кров, і ця жінка не знаю як, але зуміла разом із кров’ю замкнути в ньому наші спогади. — Він знову помовчав, дивлячись у темні вікна першого поверху. На третьому хтось відчинив вікно й визирав у двір, підсвічуючи собі ліхтариком, на п’ятому запалили свічки… — Розумієш, Марто, навіть коли ти повертаєшся нарешті додому, існує те, що ніколи не дозволить тобі повернутися по-справжньому. Вона дала нам шанс позбутися спогадів про цю війну — великої, найстрашнішої їх частини. Того, що ми робили… що нам доводилося робити. Але вона попередила: назавжди таких речей не позбудешся. Тому раз на рік ми повинні збиратися, і я… я граю на флейті. Змушую згадувати, навіть тих, хто вже помер — як Гриб та Махорка. Спершу це здавалося чудовим виходом. Чудовим порятунком. Тільки потім стало зрозуміло: це не вихід і не порятунок — угода. А в угоді обидві сторони не тільки щось отримують, але й щось втрачають.