Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Марта ледве стрималася, щоб знову не зітхнути.

— А ти, — сказала вона, — прабабці довіряєш?

— Та при чому тут?..

— При тому! Це в дитячому садку на виставі тобі показують сірого вовка і ти точно знаєш: він страшний, і поросяток з’їв, і взагалі негативний персонаж, жодної йому пощади… хоча ні, про негативного — це вже пізніше втирають. А у житті… ну, прабабця в тебе стрьомна, погодься. Але ти її любиш. Ні, навіть не намагайся. Любиш-любиш. Точно більше за батька.

І більше за матір, звісно, — але Марта таке йому б ніколи не сказала.

— І от, — тихо додала вона, — любити ти її любиш, але сьогодні взяв і підвищив на неї голос. Навіть відьмою назвав. До речі, дякую тобі за це, Бене. Правда, це було дуже… круто, да.

Він почервонів, навіть у півтемряві салону було помітно. Явно збирався заперечити, але — слід віддати йому належне — сам себе стопорнув і замість цього спитав:

— Слухай, якщо вже тему підняли… Що там вона тобі такого наговорила? Знаю я її прийомчики: сходи за тим, сходи за цим, — а поки ти сумлінно піклувався про безпорадну пенсіонерку, дивишся: вона тобі вже сорочку заштопала, свіжих ягід у козубку принесла…

— Міг би попередити, я би інші джинси вдягнула, там якраз шов розходиться… Ой, та що, не дивися ти так! Поговорили… про різне. Про книжку, наприклад, як я і збиралася. Я, до речі, наївна: повірила, що вона й правда безхазяйна у вас лежала.

Чепурун почервонів ще сильніше, але ніяк не прокоментував. Мовчав і терпляче чекав на продовження.

— До слова, — згадала Марта, — про те, що вона мені ще говорила: ти ж у Чуряни раніше часто їздив, так? Були там якісь… пустища, наприклад? Такі, щоб жодна живність на них не водилася.

— Це у Чурянах? — реготнув Чепурун. — Та повно!.. Чекай, хочеш сказати, десь там можуть… Ну так, поле ж було поряд, і якщо ми знайшли там щеле…

Марта наступила йому на ногу. Не сильно, але рішуче.

Бен натяк зрозумів і стулив писок.

Вони помовчали. На задньому сидінні дядько з обскубаною борідкою брехав по телефону дружині, що вже в’їхали у місто, дві дівулі обговорювали зачіску якоїсь синьйорини Лілі; просто під ними сидів, притиснувшись скронею до скла, лисіючий чоловічок, робив вигляд, що спить, але акуратно відвертав голову щоразу, коли маршрутку трусило на вибоїнах. Попереду три старі баби обговорювали останні новини, одна заявляла, що її племінниця особисто знає жінку, яка бачила покійного пана Румпельштільцхена буквально на днях, ну максимум — тиждень тому, тож нема про що турбуватися, вся ця історія зі смертю — для наших заморських ворогів, щоб приспати пильність.

Ніхто не слухав, про що тріпалися Марта з Чепуруном. Чи, подумала вона, робив вигляд, що не слухає.

— Тільки не кажи, — похмуро прошепотів Бен, — не кажи, що ти вирішила влізти в усе це лайнище по другому колу. Ледве ж позбулася попередніх кі… кхм… кішок…

— Я схожа на дурепу? — Розмова звертала геть не туди, куди б їй хотілося. Сама, взагалі-то, винна (і на дурепу ще й як схожа!): на фіга було Чепуруна про таке розпитувати? — Це для одного проекту…

— Для Вегнера? — ще більше спохмурнів Бен. Дивився на неї з осудом, Марта згадала його «посидимо пару хвилин, поговоримо» і відчула, що знову шаленіє від люті. Вміють же люди забити собі голову невідьчим!

— Взагалі-то для Штоца, — сказала вона недбало. — А чим тобі Вегнер не догодив? Ну, якщо це не велика таємниця, звісно.

Чепурун переступив з ноги на ногу, зітхнув довго й протяжно. І як, здивувалася Марта, в людині стільки повітря вміщається?..

— Не велика, — сказав Чепурун. — Тут така справа. Словом. Розумієш. Я…

Та ба — сьогодні був не його день. Якраз цієї миті маршрутка, що поступово скидала швидкість, верескнула гальмами й зупинилася.

— Щоб тебе, — байдуже повідомив в нікуди водій. — До свят вони, чи що? Чи зарплатню їм поскорочували?

Марта пригнулася, глянула: траса перед ними була забита машинами, рухалися повільно, на зустрічній смузі — майже порожній — трохи далі стояли червоно-білі секції й кілька «борсуків». Єгері ходили із кресальними собаками вздовж машин, вимагали документи, про щось запитували у водіїв. Кількох змусили вийти, собаки застрибували просто на сидіння, сунули слиняві морди у бардачки.

— Це з вечора таке, — сказав дід із вислими вусами. Він сидів одразу за водієм, зморшкуваті, рельєфні долоні склав на металевій тростині й час від часу гучно рухав туди-сюди правою ступнею. — Поставили перегорожі, шмонають усіх. А запитаєш — ввічливо так, ропущині діти, відповідають: не маємо права розголошувати.