Владимир Аренев - Дитя песиголовців

— От і не ускладнюй. — Марта простягнула останній бутерброд: — Будеш?

Підкуп чистої води, але Чепурун не витримав. Він вічно ходив голодний, навіть у ті нечисленні моменти, коли сім’ї вистачало грошей і мати не змушена була економити буквально на всьому.

— Пам’ятаєш книжку, яку ти мені подарував? «Магія, чаклунство та бесіди із померлими в античності: документи та свідчення». Наче ніхто з твоїх не пам’ятав, чия це, то я подумала — чи не прабабчина?

— Ну… вона жила в нас певний час, коли прихворіла. І лишила, сказала, їй більше не знадобиться. Мої таких дрібниць не пам’ятають, а я вирішив… типу, якщо не пам’ятають — виходить, нікому й не потрібна, а тобі придасться. А що із книжкою не так?

— Хочу дещо уточнити. Якщо, звісно, ти не проти моєї компанії — а то я можу й сама мотнутися, не питання. О, іще одне: ти не бачив, біля моєї парти перед фізикою ніхто не крутився?

Бен почухав потилицю.

— Наче ні. Але ж я майже всю перерву із тобою був. А що?..

Вона витягла повідець, Чепурун покрутив його в руках, навіщось понюхав. Спитав:

— Підклали в сумку?

Марта пояснила.

— Ну, навіть не знаю, чесно. Я порозпитую, раптом хтось щось… але взагалі, Баумгертнер, це, може, з тобою напряму й не пов’язано. Просто люди… знаєш… бачать сни. Ну і…

Марта з відразою подивилась на повідець.

— Хочеш сказати, якийсь збоченець нафантазував собі всякої чухні й типу натякає? І що, наступного разу мені підкладуть кайданки чи батіжок, блін?!

Він миттю почервонів, аж веснянки на загальному тлі збліднули.

— Та ну! Я про інше! Я!.. Ти правда не розумієш, чи що? Ну капєц!

— Що я, по-твоєму, маю розуміти! — гаркнула Марта. — Гидотні мрійки якогось виродка?!

— Сни, — тихо сказав Чепурун. — Ти сама взагалі бачиш сни? Я от бачу. І в них, уяви, тебе якраз немає. А твій батько з’являється. Як гадаєш, може, їх бачу не тільки я? Може, і хтось інший теж? Чи інші? І знаєш, — додав він, — ці сни… вони не кожному сподобаються, Марто. Мені — точно ні. Був би я шизанутим на всю голову, повір, я б не тільки твою сумку повідцем до стільця прив’язав.

— Ну, — відповіла Марта, підводячись, — ясно. Лишилося знайти когось, хто бачить ті ж сни і при цьому шизанутіший більше, ніж Бенедикт Трюцшлер. Дякую, що підказав, все це значно спрощує завдання.

Чепурун у відповідь тільки крекнув.

Вони приїхали на світанку, першим рейсовим автобусом. Зістрибнули зі сходинок, пішли по рінні. Спершу Марта бачила тільки їхні чоботи — старі, брудні, у рудому сухому поросі. Порох цей пах чужими горами і далекою країною. Пах прянощами, пах димом спалених сіл. Пах кров’ю.

Їх було двоє — і йшли вони злагоджено, мовчки, наче давно знали одне одного. Наче повністю одне одному довіряли. Наче те, що їх зв’язувало, не потребувало зайвих слів — та й узагалі слів не потребувало.

Вони проминули передмістя, собаки кидалися за парканами, валували зло, відчайдушно. Люди у припорошених чоботах просто йшли, не звертаючи уваги. Злегка похитуючись — наче моряки, які давно не ступали на тверду землю.

Зупинилися біля місцевого базарчику. Вищий та ширший у плечах витягнув із нагрудної кишені пакунок із тютюном, згорнув цигарку й закурив. Його напарник — кремезний, бородатий чоловік років під п’ятдесят — присів і потягнувся до величезного чорного кота, який розлігся на дерев’яній лавці. Кіт був із вуличних бійців: два старих глибоких шрами на передпліччі, ліве вухо надірване, — але чужинця навіть не намагався вдарити. Шугнув у повітря, відскочив убік, стояв, вигнувши спину, і з ненавистю шипів. Потім зістрибнув і чкурнув геть, тільки його й бачили.

Вищий затягнувся, видихнув густу цівку диму.

— Скільки вже років, — сказав напарнику. — А ти ніяк не змиришся.

Бородань ворухнув плечима під камуфляжем, але нічого не відповів. Вони рушили далі, біля Лихих Бродів їх наздогнала перша маршрутка, але чужинці не сіли в неї. Було видно, що вони нікуди не поспішають. На Братській вони звернули праворуч, постояли біля пам’ятника витязям-визволителям — одного з небагатьох, що був поставлений тут на кошти містян. Високий курив і мружився, бородань перекинувся слівцем із двірником — жилавим, похмурим стариганем, який не припиняв при цьому сердито човгати мітлою. Відповідав старий одноманітно: «Еге ж», «Ті самі», «Ха, розігналися вони». Запитань бороданя Марта не чула.