Владимир Аренев - Дитя песиголовців

«Кому треба!» — відповіла Ніка й поставила в знаку оклику крапку — аж аркуш продірявила, на додачу зробила отак брівками, мовляв, інтриганки й звідниці хай-но понудяться від цікавості.

Марта у відповідь знизала плечима й повернулася до вивчення ремінця. На одному його кінці був тьмяний карабінчик, на іншому — зашморг. Все разом нагадувало повідець, не вистачало тільки ошийника.

І що все це мало б значити? Натяк, мовляв, жити без тебе не можу? Чи — піди вдавися?

Вона згорнула артефакт і поклала до сумки — потім розберемося. Спробувала слухати пані Форніц. Було ясно, що, хоча гравітаційні хвилі все-таки існують, у питаннях на випускних їх не буде. З іншого боку, раптом фізичка влаштує бліц-опитування, у неї це на раз-два, якщо під настрій.

Марта наче у воду дивилася — ближче до кінця пані Форніц запропонувала витягти чисті листочки й відповісти «на кілька простих запитань». Запанував неспокій, що поступово переходив у паніку, — ситуацію врятував лише такий собі лисіючий, пишновусий чолов’яга, який постукав у двері й повідомив:

— Пан Пансир передав вашу записку про «невідкладну справу». Сподіваюся, це справді терміново, пані Форніц…

Марта не одразу й збагнула, що перед ними — пан Вакенродер власною персоною. Зазвичай величний і владний, сьогодні директор скидався на старого, хворого собаку. Погляд у нього був тьмяний, очі сльозилися, ліва рука час від часу обгладжувала вилогу піджака, у правій він стискав свій шкіряний портфель. І говорив пан Вакенродер не густим басом, голос його наче долинав зі зламаного радіоприймача.

Втім, фізичка нічого з цього не зауважила.

— Пане Вакенродере, — сказала вона, — я вже пояснювала панові Пансиру: є речі неприпустимі. Якщо ми хочемо, щоби прем’єра «Повернення Королеви» відбулася саме до свята, нам слід переглянути ставлення до репетицій. Ми не можемо працювати «в якомусь класі», як люб’язно запропонував мені пан Пансир. Це мистецтво, пане Вакенродер, і як будь-яке мистецтво…

В очах директора на мить промайнуло щось, що нагадувало того, колишнього Вакенродера. Він скинув руку:

— Пані Форніц, все це ми із вами обговоримо іншим разом і не при дітях. Ваша вистава — безумовно, важлива частина майбутніх святкувань, але, знаєте, у нас тут оприявнилися проблеми серйозніші. Після дзвоника чекаю на вас у вчительській, на спільній нараді.

Перш ніж фізичка встигла дати йому достойну відповідь, пан Вакенродер повернувся до класу й повідомив, що спортзал із сьогоднішнього дня запечатаний. Усі заняття відбуватимуться на сцені, будьте ласкаві не спізнюватися.

— А перевдягатися де? — спитав Вухастий Клаус.

— У туалетах, — відрубав директор. — Це захід тимчасовий, незабаром вигадаємо щось. Чекаю від вас усіх на розуміння. Пані Форніц, не гаятиму більше ваш час, — кивнув він фізичці й вийшов.

На перерві найдопитливіші, ясна річ, вирішили, що давно не милувалися картинами, які висіли в коридорі біля вчительської. Марта ж вирішила бути вищою від цих низькодухих поривань і вирушила до їдальні. По дорозі отримала смску: «Вас зрозумів:). Центр вакцинації дякує за надану допомогу :)))!» — і відповіла смайликом. Більше нічого написати не встигла, оскільки її наздогнав Чепурун.

— Гармонійне харчування — запорука здоров’я! — проголосив він, коли вони влаштувалися за столом. Хапнув верхній бутерброд із судка, посміхаючись, запрацював щелепою. Щоправда, у відповідь простягнув Марті грушу.

— Слухай, — сказав, — я ледве не забув, Стеф відволік. Друге запитання. Чого хотіла, Баумгертнер? Я в мобілу зранку зазирнув — там від тебе дзвінків пропущених штук десять.

— Прокинувся, — пробурчала Марта. — На фіга вона тобі взагалі, якщо ти її вирубаєш?

— Людині, знаєш, інколи корисно побути на самоті. Подумати про різні речі, переосмислити.

— Темниш, Чепуруне. Добре, не хочеш казати — не треба. Я до тебе у справах взагалі-то. Ти коли до прабабці наступного разу збираєшся?

— Та наче післязавтра… — Він насупився: — Тільки не починай знову про пошуки на полі! Нічого ми там не знайдемо. Куди б ті кістки не подівалися, як на мене, воно й на краще. Хай єгері собі голови сушать, тобі власних проблем мало?

Марта відмахнулася:

— Без нервів, Трюцшлере. Щезли то й щезли. Я хочу з твоєю прабабцею поговорити.

— Це ще навіщо? В сенсі — я не проти, та вона типу не найцікавіша співрозмовниця. Взагалі, якщо хочеш знати мою думку, дах у неї трошки тойво. І завжди був. Мати її любить, приглядає за нею — ну, колись давно вона матері дуже допомогла, я в подробиці не вдавався, це було ще до мого народження… Вона ж, якщо чесно, не зовсім моя прабабця. Це мені в дитинстві так пояснювали, щоби не ускладнювати…