Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Еліза мовчки показала йому дві пластикові карточки. Він зробив крок у бік, кашлянув:

— Вам до кого?

— До пана Ньєссена.

— Це прямо по двору, потім праворуч, побачите білий триповерховий будинок, вам на третій і в кінець коридору.

— Всюди, — сказала мачуха, поки вони перетинали двір, — всюди бардак. Відділ перепусток на одній вулиці, прохідна на іншій, з приватних справ пускають взагалі крізь хвіртку для донорів. І навіть тут ліхтарі толком не світять, ноги зламати можна на раз-два. А, ну і власне про справи. Пан Ньєссен — мій старий знайомий… — Вона затнулася, певно, на обличчі в Марти, хоч і було вже темнувато, помітила щось таке. — Ми навчалися разом, ще у школі. Я згадала про нього, бо, сама бачиш, із грошима коїться чортзна-що. Всі наші збереження… Якщо так і далі піде, на контракт точно не вистачить, і я не впевнена, що вистачить хоча б на гуртожиток. Не кажучи вже про… — Еліза махнула рукою, мовляв, сама розумієш.

Марта розуміла. Крім усього іншого, гроші можуть знадобитися на інші витрати. Рано чи пізно — точно знадобляться.

— Хочу тебе із ним познайомити. Він… непроста людина, але може нам допомогти. Якщо ми будемо достатньо переконливими, ясна річ.

— Я намагатимусь, — кивнула Марта.

Двері на третьому поверсі, в кінці коридору, були прикрашені скромною гравірованою табличкою «Директор заводу В. Ньєссен». Хоча за дверима сидів аж ніяк не директор, а цицькаста блондинка, років на п’ять старша за Марту.

— Пані Баумгертнер, — констатувала блондинка. — Заходьте, на вас чекають.

Кабінет у пана директора виявився невеликим і — несподівано — дуже домашнім, обжитим. Різномасті фікуси-традесканції у діжках та горщиках, килими на підлозі, у шафі — кілька полиць із книжками, причому явно читаними. Марта не здивувалася б, якби ходив пан директор у розношених, вицвілих капцях, але ні, він носив звичайний костюм і звичайні ж туфлі, новісінькі. А от вигляд мав такий, наче був старший за Елізу, причому років на десять; взагалі він був весь заокруглий, із пухлуватими щоками, із мішками під очима і з круглою ж, нещадно блискучою лисиною просто на потилиці.

Коли вони зайшли, пан Ньєссен розмовляв по телефону, крокуючи під вікном такою собі качиною ходою, і змахував вільною рукою.

— Так, — казав схвильовано, із придихом. — Уяви собі. Та ні, не просто так. Спершу, звісно ж: доброго дня, дозвольте привітати, ми чули, у вас нарешті довгоочікуване поповнення сімейства… — Він скривився, наче розжував вкритий пліснявою лимон. — І потім — як вони це вміють: ми би вам не рекомендували… С-с-суки.

Він помітив Елізу з Мартою, щедро почервонів, смикнув плечем, мовляв, та сідайте, сідайте, я зараз. Сказав у слухавку:

— Добре, мамо, я потім тобі… тут у мене… ну, може, пам’ятаєш, Еліза Варгас, так-так, саме вона. Та от, донька в неї вступатиме наступного року. Обов’язково. І тобі від неї. А, ще, чуєш, — гукнув він навздогін, — ти Гертруді не кажи. Їй зараз хвилюватися не можна. Я потім сам… так, і я тебе цілую.

Пан Ньєссен натиснув відбій і, суплячись, подивився на телефон.

— От, — сказав, — просто день новин. Ви вже даруйте…

— Припини! Нам взагалі пощастило, що тебе застали.

— А ви б і не застали, — пожвавився він. Поставив трубку на базу, підійшов до дверей: — Адель, принесіть нам… — обернувся: — Чаю, кави? Дві кави, ага, і трав’яний чай. І можете іти, зрештою, сьогодні субота, ви не мусите…

— Хлопчик? — спитала Еліза. — Чи дівчинка?

— Хлопчик, три і один, богатир! — Пан директор тріумфально потрусив у повітрі кулаком. Наче, подумала Марта, це він особисто народжував. — От зараз ми із вами поговоримо — і мчатиму до Гертруди у лікарню, там поки мама чергує. А в нас то форс-мажор, то аврал, ну і сиджу тут до ночі. Нові віяння в економіці, намагаємося іти в ногу з часом і відповідати на виклики сучасності. О, Адель, дякую, поставте на стіл, далі ми самі…

Він жестом вказав на диванчик, сам клацнув дверцятами бару, налив собі й Елізі по чарочці.

— За щастя новонародженого, — сказала мачуха. — Як назвали?

Пан Ньєссен ледве не вдавився. Він почервонів, здійняв брови, хилитнув щоками.

— Уяви собі, — відрубав. — Уяви собі. Я ж от про це якраз, коли ви зайшли… — Він замовк, було видно, що намагається опанувати себе. — Хто б сказав — нізащо б не повірив. У нас-бо в сім’ї традиції. З покоління в покоління, то одне ім’я, то інше. Пам’ятаєш, мого батька звали Карлом?

— Звісно, пам’ятаю.

— …А діда Вітольдом, ну і прадіда знову Карлом. І тут вони мені — мені! — телефонують. І, уяви собі, не рекомендують .