Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Хаустхоффер, не дивлячись, потягнувся до чашки, струсив у неї попіл, а потім двома пальцями трохи покрутив її, вирівнюючи за якоюсь лише йому видною віссю.

— Ненавиджу, — сказав він тихо. — Ненавиджу це відчуття: коли домовитися по-людськи не виходить і тобі доводиться погрожувати. Ні, Марто Баумгертнер, я не використовуватиму проти тебе речові докази. Я не здам тебе єгерям. Я зателефоную репортерам і виведу тебе до них. Скажу, що для мене ти завжди була взірцем унікальних моральних якостей, залізної волі, непорушних принципів. А потім я піду, Марто. А ти залишишся. Ти ходитимеш до школи, зубритимеш відповіді на випускні тести. І житимеш серед людей, які вирішать, що весь цей час ти нам допомагала — а може, й далі допомагаєш. Подумай про це.

Він різко підвівся, обійшов стіл і розчахнув двері:

— Хвилин десять тому я попросив принести дві кави. І де?.. Ні, пане Вегнер, я би просив вас зараз не…

— Даруйте, пане Хаустхоффер, але я мушу побачити її й упевнитися, що все гаразд! У неї напевно шок — після всього, що сталося! І я розумію, що ви при виконанні, вам треба було розібратися… в чому ви там хотіли розібратися… але вона під моєю відповідальністю, і я… те, що ваші люди мене не пропускають…

— Та заходьте, заходьте. Я що, по-вашому, її тут допитую? Марто — твій учитель за тебе хвилюється, скажи йому, що я не намагався з’їсти тебе живцем, не загрожував…

Віктор зайшов і став на порозі, обличчя в нього було бліде, він стискав кулаки і мав такий вигляд, наче от-от накинеться на Хаустхоффера.

Марта подумала, що зовсім не проти. Але потім згадала про тих його людей в чорному і як вони били прикладами Яромира.

— Дайте нам пару хвилин, — сказала вона Хаустхофферу. — Вийдіть, попийте там поки свою каву. Я не втечу.

Той кивнув із легкою посмішкою:

— Ну звісно не втечеш.

Коли за ним зачинилися двері, Віктор підійшов і обійняв. Зовсім не так, як слід обнімати вчителеві ученицю. Ну, в сенсі, вчителям же взагалі не годиться…

Він зазирнув у її очі:

— Як ти? Я, коли отримав смску… чорт, може, мені треба було самому до тебе бігти… але я вирішив, ти знаєш, про що просиш. Вибач, я все-таки мусив…

— Припини, — урвала його Марта. — Ти все правильно зробив, дякую. Скажи мені, хто він такий?

— Хаустхоффер? Боюся, я сам не до кінця розумію. Сто років тому, ще в столиці, я слухав його лекції. Знаєш, бувають такі цикли, на якусь одну тему, ну й запрошують фахівця, зірку в своєму роді… А я дуже цікавився історією. Ну, по ньому й тоді, в принципі, було ясно, що він не кабінетний учений…

— Що він тобі сказав?

— Що йому потрібно з тобою поговорити. П’ять-десять хвилин. Вибач, що я одразу не втрутився. Ці люди з автоматами… і він… Я не чекав… Чорт, верзу якусь дурню, як останнє вайло! Що там було, в спортзалі? Хаустхоффер говорив про терориста…

— Це потім. Скажи, він запитував тебе про… те, що ти шукаєш?

— Та ні, з чого б йому?..

— А твої дослідження — що з ними? Ти казав, лишилося зовсім трошки, півкроку.

— Та це тут до чого?!

— Слухай, просто дай відповідь, будь ласка.

— Менше ніж півкроку, Марто. Якщо ти мала рацію… Тільки пообіцяй мені, що сама не шукатимеш. І взагалі, давай про це поговоримо потім.

— Сама — не шукатиму, — пообіцяла Марта. — А щодо іншого — як на мене, нам давно слід поговорити.

— У неділю, як і домовлялися?

Вона тільки й устигла кивнути. У двері постукали — і повернувся пан Хаустхоффер. Із двома чашками кави.

Віктор якимсь дивним дивом устиг відсунутися від Марти на півкроку назад — тепер, принаймні, вони виглядали просто як учитель і учениця. Один турбується про іншу, в цій ситуації норм.

— Вам, пане Вегнер, не пропоную, але із задоволенням пригощу вас кавою потім, коли все скінчиться. А тепер, будь ласка, дайте нам кілька хвилин. — Він поставив одну чашку перед Мартою, відпив з іншої. — Взагалі раджу повернутися до зали, вистава скоро скінчиться — і я впевнений, там буде потрібна ваша допомога.

— Марто?

— Я особисто простежу, щоб із нею нічого не сталося.

— Ідіть, пане Вегнере, — кивнула вона. — Дякую, що непокоїтеся, але я впораюся. Не з’їсть же він мене, зрештою.

Виходячи, Віктор озирнувся — наче хотів упевнитися, що Марта не жартує, що все добре, а Хаустхоффер справді не голова спільноти анонімних людожерів.

Двері за ним зачинилися, і в учительській знову стало темно і зимно. Смерділо димом, і Марта подумала: це ж скільки Вакенродеру потім провітрювати кабінет, сигарети у пана в певному сенсі терапевта міцні.