Владимир Аренев - Правила гри. Частина перша

— Життю я так-сяк дам раду, — вимушено посміхнувся Талігхіл.

— З милості б Богів… — знову похитав головою Домаб. — А що це у тебе в руці?

— Це? — перепитав принц. — Подарунок. Я вирішив, що вибачень недостатньо, й вибрав ось це.

Він почав розгортати пакунок. Домаб спостерігав, і на вустах його дедалі чіткіше вимальовувалася легка іронічна посмішка.

— Як ти гадаєш, хто це? — спитав управитель.

— Мудрець, певно… — Талігхіл покрутив подарунок. — А що?

— Нічого особливого. Просто це — Бог Мудрості, Оаль-Зіїр. Дивний збіг, чи не так?

Принц не знав відповіді.

(Так ось чому фігурка здалася знайомою.)

— До речі, — зауважив він, — ледь не забув. Сьогодні на ринку мені вдалося купити дивовижну гру. Уяви… — і він почав переповідати, що трапилося в місті.

— Цікаво б поглянути, — мовив Домаб. — Ну, гаразд, — підвівся він, — красно дякую за подарунок; і за слова добрі — також дякую. Піду, поставлю його туди, де він почуватиметься зручно, — управитель посміхнувся, але посмішка вмить злетіла з його обличчя. — Та все ж мені здається, що сьогодні у тебе був віщий сон. Не знаю… — він постояв, уп’явшись поглядом у килим. — Не знаю, чому, але мені хочеться застерегти тебе від чогось — лише Боги знають, від чого. Певно, живучи поряд із вами, Пресвітлими, мимоволі отримуєш часточку вашого Божественного дару. І холод цей… Піду, — сказав нарешті. — Але якщо захочеш поговорити зі мною — буди серед ночі, буди, коли заманеться.

— Гаразд, Домабе, — пообіцяв Талігхіл.

Управитель пішов, забравши фігурку Оаль-Зіїра, а принц відсунувся від полум’я та замислено подивився на обгортковий папір, що валявся на підлозі. Я вже доросла людина, а цей чоловік змушує мене почуватися маленьким хлопчиком. Мабуть, варто переглянути своє ставлення до нього. Поводитись упевненіше й жорсткіше.

Принц повечеряв і попрямував до спальні, вже передчуваючи те, що чатувало на нього у снах.

Фігурка Оаль-Зіїра стояла на невеличкому мармуровому постаменті перед сходами на другий поверх до покоїв Талігхіла. Принц не мав сумніву: місце обране Домабом не випадково. І не вимагатимеш же, аби переставив — образиться!

Принц здолав уже половину відстані, коли щось впало йому в око. Він поглянув на мешти — до підошви причепився чорний овальний листок. Мабуть, налип, коли Талігхіл стояв на веранді. Принц здригнувся та нахилився, щоб віддерти його і швиргонути якомога далі. Пресвітлий спостерігав, як листок, повільно кружляючи, падає на килим вітальні: потім попрямував далі.

Увійшов до спальні й сів на ліжко, вп’явшись невидющим поглядом перед себе. Затим загасив світильники й ліг на покривала. І заснув.

У снах на нього, певна річ, очікували чорні пелюстки.

Тиша навколо вибухнула різноголосим гамором — усі поспішали поділитися враженнями від першої оповіді. Я, до речі, теж.

— Боги, як спекотно! У вас нічого попити?

— Ці пелюстки. І голоси. Вони ж розмовляли давньоашедгунською! Я не знаю цієї мови, хіба трохи, у межах шкільної програми! Але ж розумів усе!

— Погодьтеся, це… справляє враження! Але як тут спекотно! Чи немає, часом, у когось води?

Журналіст, який сидів праворуч від мене, видобув зі своїх численних кишень фляжку. Він надовго приклався до неї, потім запропонував Карні, дивлячись повз мене. Дівчина вдячно прийняла флягу, а цей проноза тим часом похитав головою:

— Боги, ну й ну! Ніколи до кінця не вірив у подібні речі. Тисячу разів слухав розповіді, але не вірив. Демони! Передчуваю, що цей репортаж вдасться на славу.

Я саркастично хмикнув та повернувся до дівчини:

— Ну, як ви після такого? Все гаразд?

Вона мило посміхнулася і передала мені воду:

— Дякую. Начебто, все добре. Хоча — бере за душу!

Я тицьнув напівпорожню фляжку журналістові (звичайно, не відпивши ні ковтка) і знову повернувся до Карни, та раптом писака чіпко схопив мене за руку:

— Постривайте, Нулкере. Адже вас звуть Нулкер?.. Тільки не кажіть, що не умліваєте від спраги. Пийте, химеруне, і не ображайтеся за вчорашнє.

Я стримано подякував — та води ковтнув. Спека у кімнаті була нестерпна, а можливо, так здавалося після оповіді. Я віддав таки кляту фляжку журналістові й знову повернувся до Карни. Дівчина втішала огрядну жіночку з великими переляканими очима та сильною задишкою; жіночка сиділа поряд із Карною й хапалася за серце, різко хитаючи головою — фарбовані кучері хльоскали її по обличчю. Інші сприймачі теж не змовкали ні на хвильку.