Владимир Аренев - Правила гри. Частина перша

Тесса й Шеленгмах із помічником вже були біля дверей Талігхілової кімнати. Він запросив візитерів і наказав Храрріпові нікого не впускати, «лише за негайної потреби».

— Розпочнемо, панове. Я згоден, що становище, в якому перебувають звільнені Клинки, принизливе. З іншого боку, ми на війні, а вони — колишні каторжники, злочинці. Де гарантії, що у найкритичніший момент вони не підведуть?

— Важко давати гарантії, коли у тебе попереду два вибори: смерть та смерть, — похмуро мовив косоплечий помічник Шеленгмаха, з тих. Десятник суворо подивився на нього, але залишив зауваження про дисципліну на потім.

— Не могли б ви висловлюватися конкретніше, шановний? — попрохав Талігхіл «везунчика». Не те, щоб він не розумів, про що йдеться, просто хотів вислухати цю людину.

(яку ти збираєшся вбити. Моральне самокатування, так?)

— Можу й конкретніше. Але навіщо? Ви ж усе чудово розумієте, Пресвітлий. Це очевидно. Я, звичайно, вірю в Ув-Дайгрейса, але якось не кортить мені вмирати найближчими днями. А отримавши волю — й поготів. Хоча, яка це воля? Лише подоба.

— До речі — ми якраз зібралися, аби вирішити це. Решта ж — умови угоди. Цілком могли відмовитися, ніхто вас не змушував підписувати.

— Облишмо, — попросив Шеленгмах. — Ми всі тепер в одному човні… вежі. На мою думку, пани, яких позаочі називають «везунчиками», усвідомлюють, що шляху назад немає. Як правильно зазначив мій помічник, є вибір між смертю та смертю. Але це також вибір, і вибір не з простих. Вибір між ганебною смертю боягуза, слимака, та героїчною смертю захисника батьківщини, що ладна здивувати самого Ув-Дайгрейса.

Мабор скептично похитав головою: йому набридло говорити з ними — тими, хто жив іншим життям. У панів ще лишилися поняття про смерть геройську та боягузницьку… у Тесси он також. А я в Могилах всі ці уявлення повтрачав. Можливо, ті й лишилися Клинками — я вже інший, їм не зрозуміти…

— Вибачте, мій правителю, але вирішувати вам, — втрутилася нарешті Тесса.

— Якщо так вважаєте… Гаразд, хай відкличуть варту. Їм знайдеться важливіша робота, ніж охороняти майбутніх соратників.

Мабуть, пани візитери здивувалися, що правитель здався так легко. Але він дійсно не вбачав користі з охорони «везунчиків». Та й страшенно хотілося спати — і більше нічого. Навряд чи двадцять три каторжники зможуть щось змінити, скажімо, перерізати вночі весь гарнізон та пропустити хумінів. Нісенітниці, абсурд. Не тих боїмося. Навіть смішно.

Талігхіл покликав Харріпа і сказав, що ляже поспати. «На вечерю? — не варто. Мабуть, прокинуся вранці. 1 тобі того ж».

Він роздягнувся й ліг, відчуваючи всім тілом: щось не так: чи то надто жорсткі простирадла, чи то задушно, чи…

(Звідусіль кричали. Це дике багатоголосе волання свідчило, що навколо люди, багато людей. І вони перелякані.

Треба вжити якихось рятівних…

Не додумав. Хтось випадково штовхнув коня, і вірний Джергіл уже навис над кривдником караючим мечем, лаючись та змахуючи руками. Потім нахлинуло щось зовсім уже незвичайне, зовсім не звідси, не з цих місць, не з цього життя, взагалі… Словом, не звідси. Голос. І щось… Але краєчок пам’яті, як ширма, відсік все потойбічне, те, що залишилося там, а тут уже кричали: «Вставайте, Пресвітлий, вставайте!»)

Він здригнувся й розплющив очі, за мить до цього усвідомивши, що знову бачив сон. Не сон, а саме сон.

Над ліжком навис вірний Джергіл, кричав та розмахував руками.

Ніколи його таким не бачив. У чім річ?

З’ясувалося, все дуже просто.

Хуміни прийшли.

Супутником Обхад був задоволений: витривалий, мовчазний, ловить усе на ходу. Мабуть, до його замкнутості тисячний і міг би висунути претензії, оскільки любив побалакати, але зараз все одно було не до розмов. Слава Ув-Дайгрейсові, їм вдалося перетнути Ханх одразу, майже не затримуючись, а могли ж втратити кілька годин!

Двоє вершників мчали трактом, давно випередивши військо Талігхіла й повертаючи на схід, аби піднятися вузькими гірськими стежинами на перевал Анг-Силіб — єдиний зручний для переходу армії супротивника; решта стежок були надто вузькими, звивистими та плутаними.

…Гірська стежина спочатку була широкою та зручною. Ніяких, звичних «прірви — праворуч, бескиди — ліворуч», усе, як слід. Місяць, звичайно, не сонце, але його світло теж допомагає у мандрівках, отож приблизно половину шляху вершники здолали без перешкод. Потім почалися несподіванки.