Владимир Аренев - Правила гри. Частина перша

У залі — Великій залі, як пояснив Храрріп — на Талігхіла чекали всі впливові пани, яких обставини привели у Північно-Західну. На чільному місці за столом, — на превеликий подив Пресвітлого, який звик вважати це місце своїм скрізь і всюди, — сидів Хранитель Лумвей, простий та домашній, цілком позбавлений офіціозності, якою, поза сумнівами, страждали багато ашедгунських вельмож. Ліворуч від Хранителя сиділа невисока міцна жінка не набагато молодша за нього, з акуратно зачесаним волоссям кольору сонячного проміння. Дружина пана Лумвея, Хоча я, на його місці, відіслав би її подалі звідси…

Стілець праворуч від Хранителя залишався порожнім — мабуть, був призначений для Пресвітлого. Далі сидів незамінний Тієліг, у тому ж своєму балахоні, щоправда, відкинувши відлогу. Жрець тихо перемовлявся з незнайомою Талігхілові людиною, яка, судячи з одягу, також була служителем Ув-Дайгрейса. За ними розміщувалися сотники ашедгунського війська, офіцери постійного гарнізону вежі й представники Вільних Клинків — Тесса та Кен. Якби ворог забажав — і коли б мав таку можливість — позбавити військо керівництва, досить було завалити стелю у залі чи підсипати в їжу трунку.

Талігхіл привітався та пройшов на вільне місце: сваритися через дрібниці Пресвітлий не збирався. У нас попереду надто багато спільних турбот, щоб звертати увагу на такі абищиці.

Тієліг схвально прослідкував за правителем, але нічого не сказав.

Пан Лумвей познайомив Талігхіла з дружиною, потім урочистий сніданок із нагоди прибуття гостей розпочався.

Власне, особливих урочистостей не було. У повітрі вже відчувалося щось визначне. Що саме — Талігхіл не знав.

Лише коли до зали увійшов служник та пошепки запитав пана Лумвея, на котру годину готуватися до огляду загонам, Талігхіл зрозумів — відчув — ВІЙНА. Він чув, останніми днями часто повторював це слово, але лише зараз збагнув, осягнув його значення.

Хранитель запитав, і Пресвітлий кивнув: так, нехай через півгодини — якраз досить, аби скінчити сніданок; огляд так огляд. Не було сил залишатися за столом; правитель попросив вибачення і підвівся, аби піти. Куди? Не знав і не надавав…

Хтось ухопив Талігхілла за рукав. Пресвітлий опустив погляд: Тієліг. Що йому треба?

— Даруйте, можна вас на хвильку, мій правителю?

— Звичайно, — погодився Пресвітлий. — Ходімте.

Вони залишили Велику залу і вийшли на широкі сходинки, які проходили наскрізь Північно-Західну, від найглибших підземель до дзвіниці.

— Я слухаю, Тієліже.

— Моє запитання здасться дивним, але… — з вами все гаразд? Я знаю про війну, мабуть, більше, ніж будь-хто з присутніх; принаймні, мені відомий стан, в якому іноді перебувають люди, що вперше вскочили у… подібну халепу. Боги…

— Тільки не треба проповідей, Тієліже, прошу! — роздратовано промовив правитель. — Вистачає турбот! Ви чули: огляд. Мені треба перевдягнутися та підготуватися, тож — якщо у вас немає до мене інших справ — йдіть до своїх, а я піду розбиратися зі своїми.

Верховний жрець уклонився і провів пильним поглядом Пресвітлого, який рушив нагору. Що ж, шок, звичайно, до кінця не минув, але вже краще. Головне — зайняти його чимось, щоб усілякі дурниці не лізли в голову. А далі в нього просто не буде часу на сторонні думки.

Краєм ока Тієліг помітив, що з зали вийшли Кен з Тесою. Вільні Клинки залишили сніданок, тільки-но випала можливість — їх дуже цікавило, хто з «везунчиків» потрапив у західні вежі.

Колишніх каторжників розмістили на першому поверсі житлового корпусу Північно-Західної — і не випадково. Коли розпочнеться облога, саме сюди буде спрямовано перший удар; і якщо з верхніх поверхів воїни скидатимуть на атакуючих усіляку киплячу та горючу погань, то тут… мабуть, один лише Ув-Дайгрейс знає, що доведеться робити тим, хто знаходитиметься тут. Точно — не розважатися з куртизанками.

До «везунчиків» було приставлено декілька штатників. («Звичайно, не тільки для охорони, як можна!..»). Однак Тессу та Кена пропустили без зайвих ускладнень — ватажків уже знали в обличчя.

У великій кімнаті майже не було меблів: лише два поверхи металевих лежаків та стіл під стіною. Кілька смолоскипів копіювали кожен рух тіней та повітря, ворушачи в такт вогняними пальцями.

— …І тут, розумієш, цей син блохастої дворняги хльоснув мене по спині! Тварюка! Я розвернувся, але…

— Замовкни, Базіко! Тебе не задушили ланцюгами в Могилах лише через те, що тоді батоги пройшлися б по нас. Але твоє тявкання…