Джо Аберкромби - Раніше, ніж їх повісять

лятий туман. Лізе в очі так, щодалі, як на кілька кроків, нічого не видно. Лізе у вуха так, що нічого не чутно, а якщо й чутно, то незрозуміло звідки. Лізе в ніс так, що годі занюхати щось, окрім мокроти й вологи. Клятий туман. Він — прокляття для розвідника.

Кілька днів тому вони покинули Північ й опинилися в Енґлії, перетнувши Вайтфлоу, і Шукач увесь цей час нервував. Розвідував чужу землю посеред війни, до якої їм насправді нема ніякого діла. Усі хлопці бісилися. Ніхто з них, окрім Тридуби, жодного разу не покидав Півночі. Ну, може, хіба що Мовчун. Він не розказував, де бував.

Вони проминули кілька згорілих ферм і одне безлюдне село. З будівлями, як у Союзі, великими та квадратними. Бачили кінські й людські сліди. Купу слідів, але самих людей — ніколи. Утім, Шукач знав, що Бетод недалеко, бо його військо розійшлося по місцевості в пошуках містечок, які можна спалити, харчів, які можна поцупити, та людей, яких можна вбивати. Шукаючи, де б його побешкетувати. У нього точно повсюди розвідники. Якщо він злапає Шукача чи когось із інших, вони возз’єднаються з землею, і до того ж не швидко. Кривавий хрест, голови на палях і все в такому дусі — Шукач не сумнівався.

Якщо їх злапає хтось із Союзу, то їм, скоріш за все, теж гаплик. Це ж, як-не-як, війна, а на війні люди метикують не надто добре. Шукач аж ніяк не очікував, що союзники марнуватимуть час, розрізняючи доброзичливих і недоброзичливих північан. Життя сповнене небезпек, ніде правди діти. Від цього кожен може занервуватися, а він любив понервуватися й за найкращих часів.

Тому легко зрозуміти, як ця туманна ніч могла, так би мовити, насипати йому солі на рану.

Наповзавшись у мороці, він захотів пити і тому пробрався крізь брудні кущі туди, звідки до нього долинало дзюркотіння річки. Укляк край води. Там було слизько через гниль і опале листя, та Шукач гадав, що трохи багнюки погоди не зробить: він уже й так забрьохався настільки, що далі нікуди. Він зачерпнув води в долоні й випив. За деревами злегка дув вітер, який то наближав туман, то відсував його. Тоді Шукач його й побачив.

Він лежав долілиць, ногами в річці, тулубом на березі. Вони повитріщались один на одного — обидва щиро вражені та здивовані. Зі спини в нього стирчав довгий дрючок. Зламаний спис. Тоді до Шукача й дійшло, що він мертвий.

Виплюнувши воду, Шукач підповз ближче, сторожко роззирнувшись навсібіч: а ну ж як хтось чекає, коли йому можна буде всадити клинок у спину? Труп належав чоловікові років двадцяти п’яти. Жовте волосся, бура кров на сірих губах. Він був одягнений у роздуту від вологи стебновану куртку — з тих, які можна одягати під кольчугу. Отже, боєць. Може, відстав від своїх, загубив свій загін і був підстрелений. Із Союзу, це вже точно, але на вигляд не так уже й відрізняється від Шукача чи когось іще, бо вже вмер. Усі трупи дуже схожі один на одного.

— Великий Зрівнювач, — прошепотів сам собі Шукач, бо на нього найшла задума. Так його звуть горяни. Тобто смерть. Вона завжди зрівнює несхожих. Іменитих і нікчем, південців і північан. Вона рано чи пізно ловить усіх і з усіма поводиться однаково.

Схоже, цей помер щонайбільше дні зо два тому. Отже, той, хто його вбив, міг іще бути поблизу, і це стривожило Шукача. Тепер туман здавався повним звуків. Може, його якраз за межами поля зору чекає сотня карлів. А може, то просто річка плюскає об береги. Шукач облишив труп — хай лежить — і, чкурнувши в дерева, забігав між стовбурами, що стирчали з сірості.

Він мало не перечепився об ще одне тіло, що було наполовину сховане в купі листя й лежало на спині, розкинувши руки. Проминув одне тіло, що стояло на колінах із парою стріл у боці: мордяка в грязюці, а дупа стирчить у повітрі. У смерті немає гідності, і з цим не посперечаєшся. Шукач став поспішати: надто вже йому хотілося повернутися до інших, розповісти про побачене. Надто сильно хотілося звалити від отих трупів.