Він, звісно, бачив їх удосталь і навіть більше, але завжди почувався біля них незатишно. Перетворити людину на труп легко. Він знав тисячу способів це зробити. Але якщо це зробити, то вороття вже немає. Ось є людина — з купою надій, думок і мрій. Людина з друзями, родиною, рідними місцями. А тоді раз — і вона возз’єдналася з землею. Шукач аж почав згадувати всі сутички, у яких побував, усі битви та бої, у яких брав участь. Подумав: йому ж повезло, що він ще дихає. Страшно повезло. Вирішив, що везтиме йому, може, й недовго.
Тепер він уже мало не біг. Необачно. Вештався в тумані, як зелений хлопчисько. Не вичікує, не нюхає повітря, не прислуховується. Такий Іменитий, як він, розвідник, котрий обійшов усю Північ, мав би бути мудріший, але неможливо весь час бути насторожі. Він геть цього не очікував.
Щось ударило його в бік — добряче, він аж беркицьнувся долілиць. Він сяк-так підвівся, але його збили копняком. Шукач став пручатись, але той невідомий падлюка був страшенно сильний. Він незчувся, як опинився горілиць у багнюці, а звинуватити в цьому міг тільки самого себе. Себе, та ще трупів, та ще туман. Якась рука обхопила його шию й почала стискати йому трахею.
— Грх, — прохрипів він, мляво смикаючи руку й думаючи, що настала його остання мить. Думаючи, що всі його надії обернулися на землю. Нарешті по нього прийшов Великий Зрівнювач...
А тоді пальці перестали тиснути.
— Шукачу, — промовив хтось йому на вухо, — це ти?
— Грх.
Рука відпустила його горло, і він судомно вдихнув. Відчув, як його підіймають за плащ.
— От лайно, Шукачу! Я тебе мало не порішив!
Тепер він добре впізнавав цей голос. Чорний Доу, падлюка такий. Почасти Шукач сердився, що його мало не задушили до смерті, а почасти — радів як дурний, що лишився живим. Він чув, як Доу з нього сміється. Сміється жорстким сміхом, схожим на вороняче крякання.
— Усе гаразд?
— Мене зустрічали й тепліше, — прохрипів Шукач, досі силкуючись впустити в себе повітря.
— Вважай, що тобі повезло: я міг би зустріти тебе й холодніше. Набагато холодніше. Прийняв тебе за розвідника Бетода. Думав, ти отам далі, в долині.
— Як бачиш, — прошепотів він, — ні. А де інші?
— На пагорбі, над цим їбучим туманом. Роззираються.
Шукач кивнув у той бік, звідки прийшов.
— Там трупаки. Достобіса.
— Достобіса, так? — перепитав Доу, наче не вважав, що Шукач знає, який вигляд має купа трупів. — Ха!
— Так, принаймні чимало. Гадаю, мертві союзники. Тут, здається, був бій.
Чорний Доу знову розсміявся.
— Бій? Думаєш?
Що він мав на увазі, Шукач точно не зрозумів.
— Блядь, — сказав він.
Вони стояли на пагорбі, усі п’ятеро. Туман уже розсіявся, та Шукач про це мало не шкодував. Тепер він добре бачив, про що казав Доу. По всій долині було повно мерців. Вони лежали високо на схилах, були затиснуті між брилами, порозтягувались серед дроку. Вони були розсіяні по траві на дні долини, наче цвяхи, що висипалися з мішка, виднілися спотворені та зламані на брунатній ґрунтовій дорозі. Багацько їх було біля річки: вони лежали на берегах купами. Із останніх клаптів туману стирчали руки, ноги й поламане спорядження. Вони були повсюди. Обтикані стрілами, заколоті мечами, порубані сокирами. Крякали ворони, перескакуючи від однієї трапези до іншої. Для ворон день вийшов добрим. Шукач уже давно не бачив справжнього поля бою, і воно навіяло йому певні неприємні спогади. Страх які неприємні.
— Блядь, — промовив він знову. Більш нічого на думку не спадало.
— Союзники, мабуть, ішли цією дорогою. — Тридуба сильно супився. — Мабуть, поспішали. Намагалися заскочити Бетода зненацька.
— Розвідку вони, очевидно, вели не надто обережно, — прогуркотів Тул Дуру. — Схоже, то Бетод їх заскочив.
— Може, тут був туман, — припустив Шукач, — як сьогодні.
Тридуба знизав плечима.
— Може, й так. Така вже зараз пора. Хай там як, вони йшли по дорозі колоною, стомлені після довгого переходу. Бетод напав на них звідси та звідтіля, із хребта. Почав зі стріл, щоб їх розпорошити, тоді зійшли згори готові до всього карли, здіймаючи ґвалт. Союзники, мабуть, зламалися швидко.
— Дуже швидко, — сказав Доу.
— А далі була різанина. Вони розсіялися по дорозі. Були притиснуті до води. Тікати тут особливо нікуди. Хтось намагався зняти обладунок, хтось намагався переплисти річку в обладунку. Вони збивалися докупи й лізли один на одного, а довкола повсюди падали стріли. Дехто, може, добрався аж до отих лісів унизу, але, знаючи Бетода, можна сказати, що він сховав там кількох вершників, готових облизати тарілку.
Читать дальше