Джо Аберкромби - Раніше, ніж їх повісять

Поперед нього вліз стариган:

— Я — особистий друг лорд-губернатора, я вимагаю, щоб ви пустили мене до...

Хлопчисько не дав договорити жодному з них.

— Мені начхати, хто ваші друзі, і мені начхати, скільки у вас дітей — хай хоч і сто! Місто Остенгорм заповнене. Лорд-маршал Бурр постановив, що щодня слід пускати всього по двісті біженців, і ми вже досягли цього ліміту на сьогоднішній ранок. Пропоную вам обом повернутися завтра. Рано-вранці.

Двоє чоловіків застигли на місці.

— Вашого ліміту? — прогарчав фермер.

— Але ж лорд-губернатор...

— Біс вас забирай! — заволав хлопчисько, істерично гупнувши кулаком по столу. — Ви тільки натисніть на мене ще! Я вас пущу, аякже! Накажу затягнути вас усередину й повісити як зрадників!

Цього тим двом вистачило: вони хутко відступилися. Шукачеві почало здаватися, що йому слід вчинити так само, але до столу вже прямував Тридуба. Хлопчисько насупився так, наче від них смерділо гірше, як від свіжих кавалків лайна. Шукач не переймався б цим так сильно, якби не помився з цієї нагоди. Він уже кілька місяців не був таким чистим.

— Якого хріна ви хочете? Шпигунів і жебраків нам не треба!

— Добре, — чітко й терпляче промовив Тридуба. — Ми не шпигуни й не жебраки. Мене звати Руд Тридуба. Це — Шукач. Ми прийшли поговорити з тим, хто тут за старшого. Прийшли запропонувати свої послуги вашому королю.

— Запропонувати свої послуги? — Хлопчисько всміхнувся. Аж ніяк не привітно. — Шукач, кажете? Яке цікаве ім’я! Навіть не уявляю, як він його дістав.

Він стиха реготнув із цього дотепу, і Шукач почув, як захихотіли інші. Правдиві гівнюки, вирішив він, що поховались у своїй розцяцькованій одежі та блискучих обладунках. Правдиві гівнюки, але, сказавши їм це, вони нічого не доб’ються. Добре, що вони лишили Доу позаду. Він, певно, уже випустив би цьому дурневі кишки й погубив би їх усіх.

Хлопчисько нахилився вперед і заговорив — дуже повільно, як до дітей.

— Північан не пускають до міста без особливого дозволу.

Схоже, те, що Бетод перейшов їхні кордони, вирізає їхні війська й воює на їхніх землях — недостатньо особлива підстава. Тридуба лупав скалу далі, але Шукачеві здавалося, що ця скала надто вже тверда.

— Ми просимо небагато. Лише харчів і місця для нічлігу. Нас п’ятеро, і всі Імениті, бувалі.

— Його Величність більш ніж добре забезпечений солдатами. А от мулів нам трохи бракує. Може, ви були б не проти поносити нам запаси?

Тридуба славився терплячістю, але вона мала свої межі, і Шукачеві здавалося, що до них уже страшенно близько. Цей малий засранець гадки не мав, на що наривається. З Рудом Тридубою жартувати було не варто. Там, звідки вони прийшли, його ім’я було знаменитим. Це ім’я вселяло в людей страх або відвагу — залежно від того, на якому боці вони були. Його терпіння, ясна річ, мало свої межі, але до них вони ще не дійшли. На щастя для всіх присутніх.

— Мулів, так? — загарчав Тридуба. — Мули можуть хвицатись. Пильнуй, щоб котрийсь із них не відтяв тобі голову копняком, хлопче.

Тут він розвернувся й побрів дорогою туди, звідки вони прийшли. Перелякані люди квапливо розступалися перед ним, а тоді сходилися назад у нього за спиною; всі вони одночасно кричали та благали солдатів пояснити, чому це їх треба впускати, поки інші лишаються на холоді.

— Не зовсім той прийом, на який ми сподівалися, — пробурчав Шукач. Тридуба не сказав нічого — він просто крокував попереду, опустивши голову. — Що тепер, отамане?

Його друзяка похмуро озирнувся через плече.

— Ти мене знаєш. Думаєш, мене влаштовує ця срана відповідь?

Шукачеві чомусь здавалося, що ні.

приймальні лорд-губернатора Енґлії було холодно. Вона мала високі стіни з голої холодної штукатурки, простору підлогу з холодних кам’яних плит і великий камін, у якому не було нічого, крім холодного попелу. Єдиною її оздобою був великий гобелен, що висів в одному кінці приміщення, з вишитим золотим сонцем Союзу та схрещеними молотами Енґлії посередині.

Лорд-губернатор Мід розвалився в жорсткому кріслі перед величезним порожнім столом, ні на що конкретно не дивлячись. Його права рука кволо тримала за ніжку келих вина. Обличчя в нього було бліде й виснажене, службовий одяг — пом’ятий і брудний, а рідке сиве волосся скуйовджене. Майор Вест, який народився й виріс в Енґлії, часто чув, як Міда називали сильним лідером, видатною особистістю, невтомним оборонцем провінції та її людей. Тепер він був схожий на оболонку від людини, розчавлену вагою великого ланцюга, що вказував на його посаду, — порожню й холодну, як його величезний камін.