Робин Хобб - Учень убивці

— Дрібне зашмаркане щеня, — незлостиво буркнув вартовий і далі поніс тими лабіринтами. Нарешті ми дісталися до маленької кухні, осяяної жовтим світлом. Там на ослонах сиділи інші солдати. Вони їли й пили за великим подряпаним столом навпроти каміна, удвічі більшим за той, що я бачив у попередньому приміщенні. На кухні пахло їжею, пивом, чоловічим потом, вологим шерстяним одягом, а також димом і жиром, який скапував у полум’я. Уздовж стіни стояли голови кабанів та діжечки, а зі сволоків звисали темні шматки м’яса. На столі безладно громадилась їжа та посуд. Вартовий зняв шматок м’яса на рожні й кинув на кам’яну плиту. Мій шлунок одразу дав про себе знати, коли я почув сильний аромат. Ясон різко посадив мене у найближчий до вогню куток і поторсав лікоть чоловіка, обличчя якого було приховане за кухлем.

— Гей, Барріче, — безцеремонно промовив Ясон. — Тепер це щеня для тебе.

Він відвернувся від мене. Я зацікавлено спостерігав, як той відламав шмат завбільшки зі свій кулак від темної хлібини. Потім вартовий дістав ніж з-за пояса, щоб відкраяти кавалок від кружала сиру. Він тицьнув мені їжу, а затим, підійшовши до каміна, почав відбатовувати солідний кусень м’яса — порцію для дорослого. Я, не гаючи часу, запихався хлібом та сиром. Барріч (чоловік, що сидів біля мене) поставив кухоль і зиркнув на Ясона:

— Що це? — спитав він, точнісінько як той чоловік у теплій кімнаті. Його волосся та борода теж були скуйовджені, але він мав вузьке квадратне обличчя. Було видно, що він багато часу проводить просто неба. Його очі були радше карими, аніж чорними. Барріч мав довгі й умілі пальці, й від нього відгонило кіньми, собаками, кров’ю та шкірою.

— Барріче, будеш за ним наглядати. Так наказав принц Веріті.

— Чому?

— Ти ж служиш Чівелрі, еге ж? Ходиш за його конем, собацюрами та соколами?

— Ну?

— Тому тобі треба дивитися й за цим малим байстрюком, принаймні доки не повернеться Чівелрі й не придумає, що з ним робити.

Він простягнув мені шматок м’яса, який стікав жиром. Я неохоче відвів погляд від хліба з сиром, на які налягав, але м’яса теж хотілося. У відповідь на мою дилему вартовий знизав плечима і проявив практичність у дусі типового солдата, недбало жбурнувши м’ясо на стіл збоку від мене. Я запхнув до рота весь хліб, який туди вмістився, й підсунувся до м’яса.

— Байстрюк Чівелрі?

Ясон знизав плечима, наминаючи хліб із сиром та м’ясом.

— Так сказав старий селянин, який покинув його тут.

Він поклав м’ясо та сир на кусень хліба, відкусив чималий кавалок, а потім промовив з набитим ротом:

— Він сказав, що Чівелрі повинен радіти своєму нащадку, тому буде його сам годувати й піклуватися про нього.

На кухні настала раптова тиша. Чоловіки перестали їсти, облишили хліб, кухлі й таці та обернулися до Барріча. Той обережно відставив кухоль від краю столу. Він говорив тихим і впевненим голосом, чітко вимовляючи кожне слово.

— Якщо мій пан не має спадкоємця, то на те воля Еди, а не його чоловічого єства. Леді Пейшенс завжди була дуже вразливою і…

— Наставляй кишеню! — швидко відповів Ясон. — Он сидить доказ того, що з чоловічим духом твого пана все добре. Тож годі базікати!

Він похапцем витер губи рукавом.

— Він справді схожий на принца Чівелрі. Навіть його брат це сказав недавно. Якщо леді Пейшенс не може доносити дитини, то це не провина принца-наступника…

Барріч раптово встав. Ясон похапцем відступив на кілька кроків назад, але зрозумів, що очі Барріча націлені на мене, а не на нього. Той схопив мене за плечі й повернув до вогню. Потім міцно взяв за підборіддя й підняв мою голову. Я упустив і хліб, і сир. Але Барріч не звернув на це жодної уваги; він повернув моє обличчя до вогню і вивчав, як карту. Мій погляд перетнувся з його. Він був такий дикий, наче впізнав у мені свого кривдника. Я хотів відвернутися, але затиск Барріча не давав цього зробити. Тому я спробував відповісти йому поглядом, у який вклав стільки непокірності, скільки міг, і помітив, що його невдоволення раптово змінилося. Тепер на обличчі Барріча можна було прочитати щось на кшталт невпевненого подиву. Нарешті він на мить заплющив очі, наче від болю.

— Леді дуже болісно сприйматиме це, — м’яко сказав Барріч.

Він відпустив мою щелепу й незграбно нахилився за хлібом та сиром, які я впустив. Барріч обтрусив їжу й подав мені. Я витріщився на грубу пов’язку на його правій литці та над коліном. Вона заважала йому зігнути ногу. Барріч знову сів і наповнив свій кухоль із глечика. Він випив, дивлячись на мене поверх своєї посудини.