Джордж Мартин - Битва королів

Старий зітхнув.

— Ви зробили, що могли. А тепер мені слід додати свій голос до вашого.

І він стомлено продовжив свій шлях нагору.

За прихисток лорду Станісу Баратеону правила велетенська кругла зала з голими чорними кам’яними стінами й чотирма вузькими вікнами, які виходили на чотири сторони світу. В центрі зали стояв стіл, який і дав їй назву,— велика різьблена дерев’яна стільниця, оздоблена під наглядом Ейгона Таргарієна в далекі дні ще до Завоювання. Мальований стіл був понад п’ятдесят футів завдовжки й уполовину такий в найширшому своєму місці, однак у найвужчому місці — менш як чотири фути. Ейгонові теслі витесали його у формі Вестеросу, випилюючи затоки й півострови, аж поки на стільниці не лишилося жодної прямої ділянки. На поверхні, за триста років потемнілій і витертій до блиску, красувалася карта Сімох Королівств, якими вони були в Ейгонові часи: річки і гори, замки й міста, озера й ліси.

В залі було єдине крісло, розташоване точно в тому місці, де на карті Вестеросу до суходолу мав би прилягати острів Драконстон; з високого крісла-престолу добре видно було всю стільницю. На престолі ж сидів чоловік у короткій, туго шнурованій шкірянці й коричневих бриджах з грубої вовни. Коли увійшов мейстер Кресен, він підвів погляд.

— Я знав, що ви прийдете, старий, кликав я вас чи ні.

У голосі його, як майже завжди, не було й натяку на теплоту.

Станіс Баратеон, лорд Драконстону і божою милістю законний наступник Залізного трону Сімох Королівств Вестеросу, був широкоплечий і жилавий; і тіло, і обличчя мав грубі, як шкура, що довго дубилася на сонці, аж поки не стала твердою як криця. Суворим словом поминали люди Станіса, і суворим він і був. Хоча йому ще не виповнилося тридцяти п’ятьох років, від його чуприни лишилася хіба що чорна крайка, яка темніла за вухами, мов тінь корони. Наприкінці життя його брат, покійний король Роберт, відростив собі бороду. Мейстер Кресен її ніколи не бачив, але подейкували, що була вона буйною, густою і жорсткою. Наче на противагу, Станіс коротко підстригав бакенбарди. Вони нагадували синяво-чорні тіні на квадратних щелепах і на кістлявих западинах щік. Під густими бровами очі здавалися зяючими ранами — сині, аж чорні, як море вночі. Рот відбирав надію навіть у найкумедніших блазнів; цей рот був створений, щоб супитися і хмуритися і кидати різкі накази: вузькі безбарвні вуста, завше стиснуті, які вже й забули, як це — усміхатися, а сміятися ніколи й не вміли. Іноді, коли вночі все затихало й завмирало, мейстру Кресену здавалося, що з того кінця замку чути, як лорд Станіс скреготить зубами.

— Давніше ви б мене збудили,— сказав старий.

— Давніше ви були молодий. А зараз ви старий і немічний, вам потрібно спати,— озвався Станіс, який ніколи не вмів ні пом’якшувати своїх слів, ні прикидатися, ні лестити; він казав, що думає, а як комусь це не до шмиги, хай ідуть під три чорти.— Ви б усе одно скоро довідалися, що говорив Давос. Завжди все знаєте, хіба ні?

— Якби я чогось не знав, яка була б з мене користь? — мовив Кресен.— Я зустрів Давоса на сходах.

— І він усе вам розповів, я так розумію? Слід було разом з пальцями вкоротити йому язика.

— Поганий посланець тоді б з нього вийшов.

— З нього і так вийшов поганий посланець. Лорди штормових земель не підуть зі мною. Схоже, я їм не подобаюся, і справедливість моїх вимог їх не обходить. Боягузи сидітимуть за мурами, чекаючи, куди подме вітер і на чиєму боці буде перемога. Сміливці вже визнали Ренлі. Ренлі! — виплюнув він це ім’я, як отруту на язиці.

— Останні тринадцять років ваш брат був лордом Штормокраю. І ці лорди — його присяжні прапороносці...

— Його,— перебив Станіс,— а по праву повинні бути моїми. Я не просив віддавати мені Драконстон. Ніколи не хотів його. Згодився на нього тільки тому, що тут засіли Робертові вороги й брат послав мене повисмикувати їх з корінням. Я будував йому флот і працював для нього — сумлінно працював, як і має молодший брат служити старшому... як Ренлі мав би служити мені! І якою ж була Робертова подяка? Він проголошує мене лордом Драконстону, а Штормокрай з усіма прибутками віддає Ренлі. Штормокрай належав дому Баратеонів триста років, і коли Роберт посів Залізний трон, замок по закону мав би перейти мені.

Давня рана так і не загоїлася, а тут розболілася ще дужче. Ось у чому слабкість його світлості: Драконстону, нехай старому і неприступному, підлягає лише жменька незаможних лордів, на чиїх кам’янистих острівних володіннях тулиться замало людей, щоб зібрати військо, потрібне Станісу. Навіть з перекупними мечами, яких він привіз через вузьке море з вільних міст Мира й Ліса, армія, яка отаборилася попід мурами замку, не зможе самотужки скинути владу дому Ланістерів.