Джордж Мартин - Битва королів

— Роберт учинив з вами несправедливо,— обережно озвався мейстер Кресен,— однак у нього були на те вагомі підстави. Драконстон довгий час був престолом дому Таргарієнів. Таким місцем мав керувати сильний чоловік, а Ренлі на той час був іще дитиною.

— Він і досі дитина,— заявив Станіс, і гнів у нього в голосі аж задзвенів у порожній залі,— злодійкувата дитина, яка зібралася поцупити корону в мене з голови. Що такого зробив Ренлі, щоб заслужити престол? Сидить у раді й перекидається жартами з Мізинчиком, вдягає на турніри пишні обладунки, та при цьому дозволяє скинути себе з сідла. Ось який у підсумку мій брат Ренлі, який вважає, що має стати королем. За що боги покарали мене братами, питаю я вас?

— За богів я не відповідаю.

— Та ви останнім часом ні за що не відповідаєте, ось що мені здається. Хто там у Ренлі за мейстра? Може, мені варто послати по нього — раптом його поради більше мені сподобаються? Як гадаєте, що сказав цей мейстер, коли брат вирішив украсти у мене корону? Яку пораду дав ваш колега отому моєму єдинокровному зраднику?

— Я б здивувався, якби дізнався, що лорд Ренлі шукав чиїхось порад, ваша світлосте.

Наймолодший з трьох синів лорда Стефона виріс чоловіком хоробрим, але необачним, який діяв імпульсивно, довго не роздумуючи. В цьому, як і багато в чому іншому, Ренлі був викапаний Роберт і геть не схожий на Станіса.

— «Ваша світлосте»,— гірко повторив Станіс.— Ви глузуєте з мене, бо який з мене король? Драконстон і дещиця скель у вузькому морі — ось моє королівство.

Здолавши кілька сходинок униз зі свого престолу, він зупинився перед стільницею, і його тінь упала на гирло Чорноводого Бурчака й мальованого лісу, на місці якого нині розкинувся Королівський Причал. Станіс довго стояв, нависаючи над королівством, на яке збирався заявити свої права,— таким близьким і водночас таким далеким.

— Сьогодні я вечерятиму зі своїми лордами-прапороносцями, хай які вони є. З Сельтигаром, Веларіоном, Бар-Емоном, з усією цією дрібнотою. Небагатий врожай, якщо по правді, але це все, що лишили мені брати. Цей пірат-лісянець, Саладор Саан, знову виставить мені черговий рахунок; Морош Мирсянин застерігатиме мене, щоб я не забував про підводні течії та осінні шторми, а лорд Санглас набожно бурмотітиме про волю Сімох. Сельтигар захоче знати, хто з лордів штормових земель приєднається до нас. Веларіон пригрозить забрати додому своїх рекрутів, якщо ми не виступимо просто зараз. І що я їм скажу? Що мені тепер робити?

— Ваші справжні вороги — Ланістери, мілорде,— відгукнувся мейстер Кресен.— Якби ви з братом виступили проти них спільними силами...

— Я не вестиму переговорів з Ренлі,— відповів Станіс тоном, який не допускав заперечень.— Принаймні поки він називає себе королем.

— Тоді не з Ренлі,— поступився мейстер. Його лорд — упертий і гоноровий; якщо вже він на чомусь застановився, його не переконати.— Вам можуть прислужитися й інші. Сина Едарда Старка проголосили королем на Півночі, за ним стоїть сила Вічнозиму й Річкорину.

— Зелений хлопчак,— сказав Станіс,— ще один самозваний король. Мені прийняти пошматоване королівство?

— Півкоролівства — краще, ніж нічого,— мовив Кресен,— а якщо ви допоможете хлопцю помститися за страту батька...

— З якого дива мені мститися за Едарда Старка? Він мені був ніхто. Так, його любив Роберт, це безперечно. Любив як брата, скільки разів я це чув? Це я був його братом, а не Нед Старк, але з того, як він зі мною обходився, ви про це б і не здогадалися. Для нього я тримався в Штормокраї, щодня бачачи, як помирають найкращі вояки, поки Мейс Тайрел і Пакстер Редвин бенкетують під мурами. А Роберт мені подякував? Ні. Він подякував Старку — що зняв облогу, коли ми вже перебивалися з пацюків на полин. На Робертове веління я збудував флот, в його ім’я здобув Драконстон. Чи взяв він мене за руку, чи сказав мені: «Молодець, брате, що я без тебе робив би?» Ні, він звинуватив мене в тому, що я дозволив Віллему Дарі вивезти Вісериса з немовлям, так наче я міг його зупинити! П’ятнадцять років я сидів у нього в раді, допомагаючи Джону Арину правити королівством, поки сам Роберт пив і гуляв, та коли Джон помер, чи оголосив брат мене правицею? Ні, він помчав до любого друзяки Неда Старка й запропонував цю честь йому. Для жодного з них це на добро не вийшло.

— Хай так, мілорде,— лагідно мовив мейстер Кресен.— З вами вчинили несправедливо, але вчора — це порох. Та якщо ви об’єднаєтеся зі Старком, можна буде говорити про завтра. Є й інші, яких можна спробувати переконати. Як щодо леді Арин? Якщо це королева закатрупила її чоловіка, вона, безперечно, захоче відновити справедливість. У неї маленький син, спадкоємець Джона Арина. Якби ви засватали за нього Ширін...