Джордж Мартин - Битва королів

— Хто завітав до нас так раненько, Пілосе? — запитав Кресен.

— Це ми з Картатим,— кліпнули до нього безхитрісні блакитні очі. На жаль, обличчя було не з вродливих. Дитина мала батькове квадратне підборіддя і материні кумедні вуха, це якщо не зважати на її власні вади — наслідки сіролуски, яка мало не забрала її ще в колисці. Половина щоки і шия в дівчинки були ригідні й мертві, а шкіра — потріскана і злущена, в чорних і сірих цятках, на дотик холодна як камінь.— Пілос каже, нам можна подивитися на білого крука.

— Звісно, можна,— озвався Кресен. Так наче він міг би їй відмовити! Свого часу їй відмовляли занадто часто. Звали її Ширін. Наступних іменин їй має виповнитися всього десять років, але з усіх дітей, що бачив на своєму віку мейстер Кресен, ця — найсумніша. «її сум — то моя ганьба,— подумав старий,— ще одне свідчення мого провалу».— Мейстре Пілосе, зробіть мені ласку і принесіть з гайворонника пташку для леді Ширін.

— Залюбки.

Пілос, увічливий юнак років двадцяти п’ятьох, не більше, був серйозний, як шістдесятирічний. Якби ж то він мав веселу вдачу, мав у собі трохи життя! Ось чого тут бракує найбільше. Похмурі місця вимагають веселощів, а не серйозності, а Драконстон похмурий безперечно — самотня цитадель серед вільготного відлюддя, оточена штормами й сіллю, в тіні курної гори. Мейстер їде туди, куди його посилають, тож дванадцять років тому Кресен приїхав сюди зі своїм лордом і відтоді служив тут, і служив чесно. Але він так і не полюбив Драконстону, ніколи не почувався тут удома. Останнім часом, збудившись від бентежних снів, у яких його тривожила червона жінка, часто він не міг згадати, де ж він є.

Обернувши картато-строкате обличчя, блазень дивився, як Пілос подерся крутими залізними східцями в гайворонник. Цей рух Картатого відізвався дзвоном.

— На дні морському у птахів замість пір’я — луска,— зронив він, брязкаючи бубонцями.— Знаю, знаю, о-о-о!

Навіть як на блазня, Картатий був жалюгідний. Мабуть, колись його дотепи й викликали вибухи реготу, але море забрало в нього цей дар, і з ним — половину розуму, а пам’ять — так і цілком. Огрядний і тихий, він часто сіпався і тремтів, а балакав здебільшого незв’язно. Тепер з його жартів сміялася тільки дівчинка, і лише їй було небайдуже, живий він чи мертвий.

Бридка дівчинка, зажурений блазень і мейстер — отака трійця... кого таке не розчулить!

— Посидь зі мною, дитино,— кивнув Кресен, прикликаючи дівчинку.— Рано ти прийшла в гості, щойно благословилося на світ. Ти б іще мала ніжитись у ліжку.

— Мені наснився поганий сон,— пояснила Ширін.— Про драконів. Вони злетілися й хотіли мене з’їсти.

Скільки мейстер Кресен пам’ятав, дівчинку мучили кошмари.

— Ми про це вже говорили,— мовив він м’яко.— Дракони не можуть ожити. Вони вирізьблені з каменю, дитино. За давніх часів наш острів був найзахіднішою заставою великого фрігольду Валірії. Саме валірійці збудували цитадель — вони знали секрети різьбярства, втрачені в наші часи. У замках на розі, де сходяться дві стіни, для захисту будуються вежі. От валірійці й звели їх у вигляді драконів, щоб здавалися застрашливішими, а на мурах замість простих зубців вирізьбили тисячі химер,— узяв мейстер маленьку рожеву ручку своєю кволою плямистою долонею і лагідно стиснув.— Отож, як бачиш, нема чого боятися.

Але Ширін це не переконало.

— А як же ота штука в небі? Далла з Матрісою розмовляли біля джерела, і Далла сказала, що чула, як червона жінка говорила мамі, що це подих дракона. А якщо дракони дихають, хіба це не значить, що вони оживають?

«Червона жінка,— зітхнув мейстер Кресен.— Хіба не досить, що вона своїми нісенітницями задурила голову матері, то ще потрібно отруювати сон дочки?» Слід буде суворо побалакати з Даллою, щоб таких пліток не поширювала.

— Ота штука в небі — це комета, люба дитино. Хвостата зірка, загублена в небесах. Скоро вона щезне, і за нашого життя ніхто її більше не побачить. Ось почекай.

Ширін хоробро кивнула.

— Мама каже, що білий крук означає: літу кінець.

— Так і є, міледі. Білі круки прилітають тільки з Цитаделі,— Кресен торкнувся пальцями ланцюга на шиї, всі ланки на якому були викувані з різного металу, символізуючи різні науки; це був мейстерський ланцюг, знак його ордену. В гордині юності Кресен легко носив його, а от зараз він здавався важким, а метал холодив шкіру.— Вони більші за інших і розумніші — їх розводять для того, щоб розносити найважливіші звістки. Цей крук прилетів повідомити, що збирався конклав, він розглянув зведення, підготовлені мейстрами по всьому королівству, й оголосив, що довге літо врешті закінчилося. Тривало воно десять років, два місяці й шістнадцять днів, це найдовше літо на нашій пам’яті.